Буремні події XX століття закарбували в історичну пам'ять майже кожної європейської нації географічні назви, згадки про які одразу викликають асоціації з масштабними людськими трагедіями.

 

Більшість з них пов’язано з нацистськими «акціями відплати» – показовими й нелюдськими за жорстокістю. Наприклад, у Чехії свято зберігають пам’ять про жителів шахтарського селища Лідиці, знищених 1942 року за переховування партизан, які вчинили вдалий замах на протектора Богемії і Моравії Рейнгарда Гейдріха. У Франції вшановують мирних жителів комуни Орадур-сюр-Глан, закатованих есесівцями за сприяння «макам» у захопленні німецького офіцера Гельмута Кемпфе. Уособленням трагедії білоруського народу стало село Хатинь, дощенту спалене 1943 року нацистами за підозрою її жителів у причетності до вбивства Ганса Вельке – одного з окупантів, чемпіона Олімпійських ігор 1936 року.

 

Мало хто знає, особливо в Росії, де поширюють пропагандистський штамп про українців, як патологічних зрадників-поліцаїв, що кожна область України має по декілька таких символів. За неповними підрахунками, 334 українських села спалені за спротив нацистам.

 

Але дедалі більше ми дізнаємося з архівів, що напередодні й під час Другої світової війни масові розстріли вчиняли не тільки нацисти. За рішенням вищого партійно-політичного керівництва СРСР до цього вдавалися також радянські органи державної безпеки, перетворені Сталіним і його прибічниками на слухняне знаряддя політичних репресій.

 

Кожний поляк спочатку від матері, а потім у дитячому садочку, школі, костьолі, синагозі чи православній церкві чує розповіді про Катинь. Так його змалечку привчають пам'ятати страту своїх співвітчизників, вчинену 1940 року НКВД СРСР за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) в Катинському лісі, в тюрмі міста Калінін (нині Твер) і в Харкові.

 

Українці, тривалий час позбавлені власної історії, яку, за висловом Володимира Винниченка, «без брому, без валеріанки читати неможливо», тільки зараз відкривають її невідомі сторінки. Одна з найбільш трагічних – масовий розстріл сотень представників української інтелігенції, селян, робітників, церковнослужителів, яких у 30-ті роки минулого століття страчено в урочищі Сандармох (Республіка Карелія) серед багатьох тисяч так званих контрреволюціонерів.

 

Усебічному дослідженню обставин і деталей загибелі «розстріляного відродження», коли під безжальний коток репресивної машини потрапив майже весь цвіт української інтелектуальної еліти, присвятив свою творчість відомий український письменник, публіцист і редактор, заслужений журналіст України Сергій Володимирович Шевченко.

 

1997 року ця тема полонила й не відпускає його. До початку російсько-української війни він встиг декілька разів побувати на Соловецьких островах і в урочищі Сандармох, вклонитися праху невинно убієнних земляків, а також плідно попрацювати з розсекреченими матеріалами в архівах спецслужб у Петрозаводську й Архангельську. На підставі зібраного і проаналізованого фактичного матеріалу С. Шевченко видав книжки «Українські Соловки», «Архіпелаг особливого призначення», «Розвіяні міфи: історичні нариси і статті», підготував низку тематичних радіопередач, телевізійних сюжетів. На заклик журналістської спільноти 2012 року він підтримав інформаційну акцію «Рік “Списку Сандармоху”».

 

Наприкінці 2013-го С. Шевченко видав фундаментальну працю – збірку історичних нарисів і статей «Соловецький реквієм». За неї Національна спілка журналістів України 2014 року подала кандидатуру автора на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

Згодом автор збірки ініціював акцію «Рік жертв Великого терору» – з нагоди 80-х роковин масових розстрілів. Починаючи з 2016 року, в рубриці спецпроєктів Міжнародної інформаційної агенції «Вектор ньюз» він регулярно публікує матеріали на цю тему. Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України (2019), Золотою медаллю української журналістики, відомчими відзнаками.

 

***

Нині у столичному видавництві «Фенікс» виходить у світ його нова збірка «Імперія терору». Підготовлена на основі розсекречених архівних документів, вона логічно продовжує попередні роботи С. Шевченка.

 

У першій частині книжки автор вмістив нариси, кожний з яких є довершеним твором. Один за одним у них постають живі образи репресованих українців – художника й мистецтвознавця Бориса Пилипенка, письменників Михайла Ялового, Олекси Влизька, Валер’яна Поліщука, Ґро (Григорія) Вакара, Павла Филиповича, науковця Євгена Черняка, професора філософії Петра Демчука, службовця Миколи Ерстенюка (особистого секретаря наркома освіти УРСР Миколи Скрипника), студента юридичного факультету Московського державного університету Григорія Марченка, священника Української автокефальної православної церкви Володимира Хуторянського, інженера Михайла Хижняка, професора медицини Володимира Удовенка.

Окрема стаття «Польські операції» Кремля і Луб’янки: серпневі паралелі» про те, як фабрикували справу «Польської організації військової» (ПОВ) – данина пам’яті українцям і полякам, розстріляним за підозрою в причетності до цієї «організації».

 

Уперше виходить друком доповнений «Український «список Сандармоху» – короткі життєписи 287 жертв масових розстрілів 1937 року. С. Шевченко цілком виправдано пропонує вважати цей мартиролог списком «соловецьких в’язнів-українців і осіб, чиї долі пов’язані з Україною, яких розстріляно 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох». Бо це не тільки етнічні українці, а й представники інших національностей, арештовані в УРСР, зокрема й фігуранти сфальсифікованої органами ДПУ–НКВД справи ПОВ тощо.

 

***

У другій частині збірника С. Шевченко наводить як суто допоміжну інформацію оновлений список «осіб, причетних до формування й розстрілу трьох соловецьких етапів 1937–1938 років», складений свого часу відомим російським істориком Анатолієм Разумовим (Санкт-Петербург). У списку містяться фрагментарні відомості про участь у трагічних подіях згаданих осіб (від вождя компартії до шофера вантажівки). Цим автор солідаризується з дослідниками, які відстоюють обґрунтованість вшанування жертв політичних репресій в СРСР 30–50-х років минулого століття одночасно з оприлюдненням імен їхніх катів. З погляду підготовки двокнижжя С. Шевченко вирішив не повторювати вже опублікованого в «Соловецькому реквіємі» списку (тоді ще неповного), тому обмежився оприлюдненням додаткових виявлених відомостей. Це впадає в око й дещо контрастує з відшліфованими до філігранного рівня нарисами про репресованих представників українського «розстріляного відродження» й короткими життєписами закатованих у Сандармоху співвітчизників.

 

Адже будь-який злочин має своїх ідейних натхненників, підбурювачів, організаторів, пособників і виконавців. Очевидно, що через понад 83 роки неможливо з’ясувати роль кожного зі співучасників розстрілів української еліти в Сандармоху. Водночас чи треба ставити в один ряд Йосипа Сталіна, «залізного наркома» Миколу Єжова з іменами безпосередніх учасників розстрільних оперативних бригад, їхніх кураторів і командирів, керівників оперативної частини, комендантів, конвоїрів тощо? Звичайно, кожен з них мав свій вибір, але невеликий, оскільки на його місце каральна система відразу ж висувала нових і нових виконавців, часто ще більш не обтяжених ідейними переконаннями чи моральними застережниками.

 

Коло осіб, безпосередньо причетних саме до формування й розстрілу трьох конкретних етапів Соловецької тюрми 1937–1938 років, можна приблизно окреслити, що й робили дослідники. А можна ж оприлюднити якомога більше імен катів (у широкому розумінні), згадати й прізвища начальників управлінь регіональних НКВД УРСР, суддів, прокурорів, слідчих, оперативних працівників, які брали участь у фабрикуванні справ і ухвалювали вироки «засудженим» (і згодом страченим) в’язням Соловків. Як на мене, відповідальність перелічених причетних посадовців набагато більша, ніж рядових «вертухаїв» і їхніх безпосередніх начальників. Втім, це вже буде інший список – з іншим принципом його складання.

 

Можливо, згаданий розділ виграв би, якщо до оприлюдненого списку дати коментар професійного історика. Плекаю надію, що С. Шевченко візьметься за проведення окремого дослідження цього питання.

 

***

 

З історії ми знаємо, що розквіт української еліти віщував загибель Російської імперії. Усвідомлюючи це, Кремль віками затято боровся з українцями й позбавленими великодержавного шовінізму росіянами, які з гуманістичних міркувань співчували нашій боротьбі за Незалежність.

 

Невипадково після розпаленої Кремлем російсько-української війни зазнав гонінь з боку ФСБ керівник карельського відділення товариства «Меморіал» Юрій Олексійович Дмитрієв, який був серед організаторів першої експедиції з пошуку й дослідження місця страт жертв політичних репресій у Сандармоху. Попри протести міжнародних правозахисників його засудили за надуманими звинуваченнями. Коли ж 20 вересня 2020 року, в день судилища над Ю. Дмитрієвим, на його захист до будинку Верховного суду Карелії вийшов в одиночному пікеті вищезгаданий історик Анатолій Разумов, його також брутально затримала поліція.

 

Не забули путінські опричники й про найбільш відомого українського дослідника Сандармоху Сергія Шевченка, заборонивши йому в’їзд на територію Російської Федерації ще за кілька років до вчиненої окупації частини України. Але санкції кремлівської влади проти себе він сприймає як додатковий стимул не полишати творчої праці й, мені здається, може ставити ту «заборону» врівні з нагородами України.

 

Для нинішнього режиму в Росії нагадування про Сандармох незручні, тому Москва намагається будь-що змінити змістовну сутність трагічних подій, пов’язаних з таємними стратами в цьому урочищі. Зроблене Сергієм Шевченком – додатковий вагомий аргумент у боротьбі за збереження пам’яті не тільки про українське репресоване відродження, а й про жертв політичного терору, спрямованого проти інших національностей колишнього СРСР.

 

«Головне, що різнить людину від будь-якої іншої істоти – це пам'ять, – так у передмові до своєї нової книжки «Місце пам’яті – Сандармох» написав, сидячи в слідчому ізоляторі, карельський дослідник Юрій Дмитрієв. – Пам'ять про рідних і близьких – це сімейна пам'ять. Пам'ять про інших людей – це пам'ять роду. Пам'ять про представників інших родів – це пам'ять народу. Без пам’яті немає народу, без народу немає пам’яті».

 

Олександр Христенко, журналіст, краєзнавець, керівник Аналітичного центру «ТОВ МІА «Вектор ньюз»

 

Джерело: МІА "Вектор ньюз"