Міжнародна конференція в Косові: український погляд на страхіття насильства в часи війни
Тема міжнародної конференції, що розпочалася 16 жовтня 2024 року в Республіці Косово на Балканах, актуальна й болюча для України. Мова йде про сексуальне насильство під час конфлікту (а у випадку з Україною, будьмо точними, йдеться про повномасштабну війну). Відсіч жорстокій збройній агресії рашистської федерації триває вже другий десяток років. Насправді – це визвольна війна проти окупантів, у якій український народ має не лише вижити, а й за підтримки союзників та всього цивілізованого світу припинити найжорстокіший злочин рашистів, що має назву геноцид. Конференція відбувається з нагоди 25-річчя заснування Косовського центру реабілітації жертв катувань (його очолює у Приштині Феріде Рушіті).
Косовари чверть століття тому на собі відчули, що таке війна й геноцид... «Люди, які зазнали сексуального насильства в час війни мають глибокі рани, – зазначила пані Рушіті, – рани, які не видно оком, а відчуваються душею. Їм потрібні ми, наші відданість і любов, щоб постраждалі не почувалися самотніми на цьому нелегкому шляху. Справедливість для них – це не розкіш, це фундаментальне право, і ми не зупинимося, поки не досягнемо справедливості для кожного з них».
На відкритті конференції виступили президентка Косова Вйоса Османі, прем’єр-міністр Альбін Курті, посли США, Великої Британії, інші учасники з різних країн світу, серед них і дві представниці України – Людмила Гусейнова й Ірина Довгань. Іноземні промовці й учасниці, запрошені з країни, що нині дає відсіч агресії, наголосили на важливості ініціатив, які забезпечують захист людських прав. У своїх виступах фахівці, політики, дипломати, громадські діячі казали про готовність і далі підтримувати, допомагати, сприяти реабілітації постраждалих.
Про основне, що намагалися донести до авдиторії українки на першій панельній дискусії, розповів у публікації, підготовленій для сайту ВБФ «Журналістська ініціатива», публіцист і громадський діяч в інформаційній сфері Сергій Шевченко – учасник міжнародної програми «Journalists-in-Residence Kosovo».
Людмила Гусейнова висловила вдячність усім хто допомагає постраждалим, зокрема подякувала лікарю й правозахисникові, лавреату Нобелівської премії миру докторові Денісу Муквеге (Конго) – він один з основних промовців і модераторів на цій конференції. Декілька років тому доктор Муквеге підтримав Ірину Довгань у створенні громадської організації «Сема Україна» (це організація, яка допомагала й далі допомагатиме тисячам жінок, які пережили сексуальне та гендерно обумовлене насильство в час війни). Людмила Гусейнова щиро подякувала також Феріде Рушіті за створення міжнародного майданчика, на якому мають змогу висловитися самі потерпілі.
«Я провела в полоні російських військовиків понад три роки, – сказала українка. – Завтра буде мій «другий день народження»: 17 жовтня буде рівно два роки, як мене визволили з полону. Чи достатньо цього часу, щоб усвідомити, що там відбувалося? Я досі деякі речі не можу згадати – вони заблоковані в моєму мозку. Я дуже хочу про це згадати... Але я пам’ятаю достатньо, щоб розуміти, який це жах і в якому страхітті й далі залишаються там жінки. Їх сотні. Сотні цивільних жінок, яких [росіяни] роками тримають у полоні. І це страшно – не тільки через те, що це катування, щоденні... Не тільки через те, що це сексуальні злочини проти жінок. Це страшно ще й тому, що багато цих жінок розлучені зі своїми дітьми.
Я почула сьогодні, що тут, у Косові, вже налагоджена реабілітація для сімей – для дітей і мам. Це те, чого так не вистачає в Україні! Це те, чого ми хочемо навчитися. Бо ж роками жінки розлучені з дітьми – як, наприклад, зараз у російському полоні Наталка Власова, заарештована 2019 року. Її донечці тоді було два роки. Наталка досі в полоні. Вона досі не бачить свою дитину. І таких історій дуже багато.
Про те, що відбувається в полоні, страшно згадувати. Але треба. Тому що кілька днів тому до нас дійшла страшна звістка: в російському полоні закатували, вбили молоду 28-річну жінку – журналістку Вікторію Рощину. Ми боролися за її визволення. Але ми не встигли… І все що ми зараз можемо – боротися за те, щоб повернути [в Україну] хоча б її тіло. Це відбувається зараз. У ці хвилини.
Сотні, тисячі цивільних жінок залишаються в окупації, в полоні. Над ними знущаються... Я не знаю, що ми можемо зараз зробити... Говорити? Дякую за цю можливість сказати, щоб весь світ чув. Я дуже сподіваюся, що скоро ми побачимо багатьох тих жінок – вони будуть поруч з нами. І вони будуть на таких майданчиках говорити про пережите.
Я думала, як зробити, щоб цього [насильства] не було більше у світі. Мені здається – ви це робите вже зараз. Ви не зосереджуєтеся на локальних конфліктах: ви не бачите проблему й біду лише у своїх ситуаціях, ви розумієте біль усіх жінок світу, які це пережили. Це дає надію, що ми знайдемо можливість зробити таку глобальну мережу або глобальний майданчик для обговорення всіх цих страшних історій. Ми зробимо все для того, щоб не ми стидалися (не ті, хто вижив, стидалися того, що з нами сталося), а щоб стидалися всі ті, хто зробив це з вами, і хто вчинив це з нами – українськими жінками... Щоб зловмисники розуміли – це [воєнні] злочини. І ми будемо все робити щоб їх покарали. І ми це зробимо».
(Далі буде)
Фото Сергія Шевченка і з фейсбуку