Восени 2021-го Вячеслав Савченко спілкувався з курсантами академії Сухопутних військ як письменник, член творчої спілки журналістів, автор трьох романів про війну. А вже в лютому, в перші дні масштабного вторгнення рашистів, підсів до «Галицьких левів» у їхній ешелон як доброволець – про це розповів генерал-майор у відставці на власній сторінці у фейсбуці.

«Всесвіт виявився послідовним і прозорливим, – написав воїн. – Усі наші вчинки мають наслідки...

<…>

Ми сиділи на бетонних блоках імпровізованого блокпоста Т-подібного перехрестя між двома містами, звідки ранком рушили на зачистку.

Здавалося, із цим світовим днем пройшло ціле життя, бо ще до того, як світ розчинився в темряві, він майже згас десь у душі. І замість нього там оселився холод – набагато страшніший того сирого пронизливого березневого вітру, що доводив до сказу своєю нав’язливістю.

Ми мовчали.

Абсолютне моральне виснаження від побаченого. Та ще й цей солодкуватий трупний запах, який, здавалося, в’ївся в кожну клітину твоєї шкіри і в кожний сантиметр твого доволі забрудненого однострою.

Трупи весь період окупації – цілий місяць! – лежали просто неба, бо їх не дозволяли прибрати. І небо плакало над ними крижаними краплями дощу.

– Люди не могли такого зробити, – раптом сказав я. – Це точно не люди. Можливо, колишні. Якісь, с...ка, мутанти!..

Співрозмовник не відповів, – лише охопив голову своїми крилами і вітер підсилив надривним виттям його ледь чутний стогін.

Адже я лише бачив понівечені тіла, а він… Він спілкувався з їхніми душами і вимушено слухав їхні жахливі історії, – бо ті нарешті дочекалися, з ким можна було ними поділитися.

Нарешті дочекалися…

У другий день квітня 2022 року.

Думки, які зазвичай скачуть у голові, десь поділися.

Пустка. Нечувана, неосяжна. Мов безкрайня пустеля у вигляді чогось прозоро-сталевого. Мабуть, так виглядає ЛЮТЬ.

Не було навіть страху. Взагалі нічого.

І це єдине, що по-справжньому лякало.

Не глянувши на співрозмовника, я запитав:

– Куди поділася любов?..

Він не відповів. Лише легенько ткнув мене в бік. Так він зазвичай мовчазно просить цигарку.

Взагалі-то я не палю. Але не сьогодні.

Стрільну в командира – Миколайович не відмовить. І не запитуватиме…

Три роки тому рота Галицьких левів взяла участь у зачистці Бучі.

  Я зробив єдине фото перед заходом у місто й більше не зміг.

Просто не зміг знімати побачене, як і не можу зараз усього розповісти. Принаймні, без чогось міцнішого за цигарки.

А й для чого?..

Тому просто скупо ділюся емоціями, – пустки, наповненої чимось прозоро-сталевим…».

***

Зі свіжих записів Митця і Воїна (квітень 2025 року).

  «Якось – надважкими зусиллями – ми все-таки знайшли себе на цій війні. Кожен на своєму місці.

Завантажені в мозок, свідомість і тіло прошивки та програми доволі успішно працюють у переважної більшості [людей] вже кілька нескінченно довгих років, – довших за життя.

Ми захищаємо і знищуємо. Дедалі частіше – автоматично, без емоцій, бо на них не вистачає сил. Призвичаїлися.

Щоб піти на війну треба було побороти страх.

Ото й усе )

А от щоб повернутися з неї…

За моїми відчуттями, нас очікує ще той треш!

Це буде іспит і виклик – набагато більший і небезпечніший, ніж страх.

Втім, дай Боже ще нам всім до цього дожити.

Щиро.

Добра – своїм!»

Джерело: фейсбук

Фото зі сторінки Вячеслава Савченка