Він литовець, уже 21 рік працює лікарем-анестезіологом у лікарні Кембриджського університету, паралельно опікується пацієнтами з гострим або хронічним болем у ділянках спини, шиї, грудного відділу хребта, поперека... Одружений, батько трьох дітей. Найстарша донька пішла батьковою стежиною – теж буде лікарем, але офтальмологом.

Ми зустрілися з ним в одному з вінницьких медичних закладів. Це не перший візит до України: він з колегами приїздить щомісяця з благодійною допомогою від «Фонду підтримки литовських анестезіологів-реаніматологів» – вона дуже потрібна бойовим медикам. Мій візаві жартує: «Вирушаємо на пролонгований вікенд». Каже, що треба встигнути доставити зібране медиками-литовцями й надати професійну допомогу пацієнтам в Україні, а за кілька днів повернутися додому – на роботу! Куди вирушать цього разу: Київ? Запоріжжя? Львів? Доставляють і автівки для евакуації. Це все про Рокаса Тамошаускаса. А про мету його приїзду до Вінниці – далі в інтерв’ю.

– Якою мовою спілкуватимемось? – запитую пана Рокаса. 

– Українською.

– О! Приємно чути! А скількома мовами володієте?

– Рідною литовською, англійською, українською, на побутовому рівні – в багатьох країнах, ну й російською…

– Ви часто буваєте в Україні з благодійною місією. Зараз так само?

– Я приїхав набиратися досвіду. У своїй лікарській практиці ми доволі вузькоспеціалізовані. А коли я дивлюсь на військову політравму – бачу, що ми цього лікувати не вміємо. Ніколи не вміли: потік важкопоранених, потік важкохворих... Приїхав, щоб потім передати досвід колегам, насамперед литовським. У таких випадках спеціалістові-лікарю треба знати все – від голови до ніг! Тим паче – кордон наш з росією дуже близький і довгий. Тому ми архізацікавлені в навичках і досвіді українських колег. Вони мають такі знання, методики, практики в обсязі, якого на сьогодні не мають жодні фахівці в жодній країні!

– Чому саме до Вінниці?

– Тут спрацьовують горизонтальні зв’язки: зустрічаєшся в Україні з добрими й розумними людьми – ось так і ми через волонтерство вийшли на відповідальних осіб і народився проєкт. Ми запозичуємо ваш досвід і ділимося своїм. Бо тут такі кейси надання меддопомоги, яких я і мої колеги ще не знаємо.

– У перші дні тут, у цьому медзакладі, що встигли взяти на професійне озброєння?

– Я побачив тут цікаві кейси лікування, комплексні реконструктивні рішення, є цікаві процедури. З погляду анестезіології дуже подобається, що колеги з України роблять багато регіональної анестезії (це дуже допомагає знеболювати після операцій). А ще – на дуже високому рівні матеріальна база: в операційній, у реанімації я бачу багато сучасних апаратів, обладнання – високого стандарту! У нас у Кембриджі й у Литві не завжди й не всюди таке є! Це – позитив. Дуже класно тут працювати, пацієнтам тут добре… Апаратів, «розхідників» достатньо, дослідження можна робити й надавати допомогу ефективно – що колеги тут і роблять!

– А що зацікавило просто як людину?

– Я до цього не бачив стільки операцій у справах інтегрантів. Це дуже важка тема щодо комплексності травм, з якими вони поверталися з полону… Розмовляв з людьми, в яких на фізичні травми накладаються ще й психологічні. Це надзвичайно складний напрям роботи, важкий досвід – я такого не уявляв...

– Чи плануєте приїхати сюди ще?

– У цьому плані думати можна багато про що – треба, щоб запросили. Колектив мені дуже подобається. А їхати – скільки ж тут їхати?!

– З того, про що вже дізналися, чим поділитеся з колегами?

– Треба вчитися лікувати військові травми, політравми, налаштовувати системи логістичного постачання в литовських лікарнях... У нас же он який кордон з російською імперією та білоруссю!.. І оптимізму ні в мене, ні в моїх колег на подальше немає, що все якось мине… Тому треба навчатися, аби потім не жалкувати, що не скористалися можливістю підготуватися. Дуже дякую українським колегам, які діляться досвідом, допомагають зрозуміти, з чого починати, як усе це налаштовувати.

– А як ставляться колеги до ваших місійних «вікендів»?

  – Кембридж «трохи» далі, ніж Вільнюс, від росії… Ми відчуваємо більше. Загалом ставляться нейтрально-позитивно. Але не настільки, щоб аж багато хто міг допомогти матеріально чи їхати запозичувати новий досвід. Я цього не бачу. Але в нас є чудова система гуманітарної допомоги – у Британії вона існує майже 80 років. Багато гуманітарних місій працювали і працюють в африканських, азійських країнах. І за цією системою, зокрема, можуть давати додаткову відпустку – до трьох місяців, але не одразу на весь цей термін. Я вже не раз використовував цю можливість. Але зараз я тут – у час своєї відпустки.

– Ви впродовж професійної діяльності, певно, багато їздили?

– Я до широкомасштабного вторгнення в Україну – ніколи не волонтерив. Хоча з величезною повагою ставився до своїх колег, які волонтерили в різних країнах. Я лише з 24 лютого 2022 року став на цей шлях. І цей заклад – не перша моя лікарня в Україні, де набуваю досвіду. У березні 2022-го ми, 24 медики, поїхали з місією від Литовської держави до Києва. Щоправда, поки вирішувались організаційні питання, фронт посунувся й нас спрямували до Черкаської лікарні. Там багато було евакуацій з Харкова, Дніпра – багато було роботи в операційних. Це був перший контакт з українською медициною (саме з бойовою травмою). Потім ще працював у Черкасах, згодом тричі по тижню проводив курси лікування хронічного болю у Львівській лікарні. А торік – у Запорізькій військовій лікарні. З цих «пазлів» і складається моя справа військового лікування та досвіду, яким потім ділюсь із колегами в Литві.

***

    Вадим Бабій, підполковник медичної служби, кандидат медичних наук, доцент, начальник відділення реанімації та інтенсивної терапії одного з вінницьких медичних закладів, має кілька ротацій у зоні проведення бойових дій (з 2014 року), а це десятки аеромедичних евакуацій, сотні врятованих життів, зазнав і сам складного поранення... Про обмін досвідом з паном Тамошаускасом каже:

– У моєму випадку так вдало збіглося, що ця людина – представник спеціалізації, яка доволі поширена в країнах з розвиненою економікою – це лікування хронічного болю. Це як окрема субспеціальність, що походить з анестезіології і якої навчаються. А оскільки в нас зараз епідемія болю й травматизму і ця тема надзвичайно актуальна – у нашому закладі я очолюю, позаштатно, на волонтерських засадах, позаштатний кабінет лікування болю. Себто біль розглядається як об’єкт, а не як суб’єкт, що супроводжує якісь патологічні стани. Я в цьому напрямі працюю понад два роки, співпрацюю з багатьма клініками як в Україні, так і за кордоном, стажувався з лікування болю в Мюнхенській університетській клініці. Я ду-у-уже зацікавлений у співпраці! Зараз ми розглядаємо дуже складні випадки – вивчаємо підходи до лікування. І завжди, коли спілкуєшся з колегами, дізнаєшся щось нове, а в пана Рокаса такий досвід є, тому я беру багато цікавого й потрібного. І це надзвичайно для мене корисно!

  Андрій Корсун, полковник медичної служби, очолює клініку анестезіології, реанімації, інтенсивної терапії та детоксикації одного з вінницьких медичних закладів. За плечима низка ротацій у районах бойових дій на сході країни з 2014 року, а це десятки аеромедичних евакуацій, численні врятовані життя. Щодо обміну досвідом у військовій медицині на міжнародному рівні має свою думку:

– Це важливо і для нашого закладу, і для нашого розвитку, і для перспектив – адже ми маємо чим поділитися як військові лікарі й завжди маємо можливість запозичувати досвід іноземних колег у суміжній з нами діяльності. Це дає змогу порівняти, проаналізувати новітні досягнення лікарів різних країн, зробити висновки в застосуванні найкращих практик у наданні медичної допомоги – це сприяє дальшому нашому розвитку.

– Пан Рокас у часі нашого спілкування з приємністю відзначив висококласність фахівців вашого закладу та наявність сучасного медичного обладнання, устаткування й медичного забезпечення…

– Так. Завдяки нашому командуванню, нашому командирові, відділу логістичного постачання, завдяки тому, що налагоджена співпраця з іншими країнами, ми маємо можливість бувати на медконференціях за межами і в Україні, бачити, як працюють лікарі, медперсонал у різних медзакладах (державних, університетських, приватних), ми беремо найкращий досвід для ефективного лікування пацієнтів. Ми доводимо отриману інформацію до керівництва – і робиться все можливе, щоб і обладнання, і устаткування, і забезпечення необхідним у всіх аспектах було на відповідному рівні.

– Чи багато іноземних лікарів приїздять обмінятися досвідом?

– Небагато. Тому що це доволі складна й тривала процедура, яка вимагає обґрунтування приїзду, дозволів на вищих, зокрема міністерських, рівнях та відповідних органів.

***

  А я далі цікавлюся в пана Рокаса деталями набуття в Україні досвіду передових, надсучасних методик і методів надання допомоги й лікування військових травм.

– У Львові – багато ампутантів, протезування, багато фантомних болів, – зазначає співрозмовник, – у Черкасах – великий потік травматології і дуже багато роботи в операційних. У Запоріжжі – коли меддопомога надається поетапно (не все взагалі – а що потрібно просто зараз), я бачив, скільки додаткової роботи для медперсоналу, медсестер, медбратів... У цивільних лікарнях немає такого алгоритму. Ми по-іншому взагалі працюємо – взяв пацієнта, все зробив і більше не робимо, а у військовій травмі – інший підхід. Усе складніше. Це ми бачимо, навчаємось і передаємо нашим колегам.

– Як ставляться рідні до вашої справи?

– Допомагають. Моя дружина соціолог, діти вже більш-менш самостійні. Усі розуміють наскільки це важливо в багатьох аспектах. Дружина перебирає багато справ на себе, щоб я міг продуктивно впоратися зі своєю...

– ...місією, – підказую.

– Так. Це вже місія во благо народів, – просто й без пафосу каже Рокас Тамошаускас.

І я не втримуюся від свого улюбленого дитячого запитання:

– Якби у вас була змога скористатись один раз чарівною паличкою, з помахом якої виповнилося б найзаповітніше бажання, що б ви загадали?

– На жаль, не буде такої можливості, – усміхається пан Рокас, – але загадав би – невідкладно: і з задоволенням би це зробив – випити українського пива на уламках красної площі. На спаленій! Я справді про це мрію! І дуже хочу до цього дожити!

І тут уже ми розсміялися разом: більшість людей світу за те, щоб остаточно зруйнувати російську вісь абсолютного зла! А я вперше почула на це запитання таку відповідь!

Марина Тепленко

м. Вінниця

Світлини надала авторка