Трапляється, що світлина, зроблена мимохідь, згодом неждано-негадано починає жити власним життям. Ще й більш того – «карточка» (так старомодно називав свої твори відомий в Україні фотомайстер) може повернутися до її автора в іншій іпостасі. Так сталося, приміром, з портретною світлиною, яку я зробив у Києві навесні 2014 року.

Пригадую той квітневий день в Інституті журналістики Шевченкового університету. Щойно закінчився всеукраїнський науково-практичний семінар для працівників ЗМІ «Культура мови – культура нації». Учасники вже збиралися на вихід, коли до інститутської авдиторії завітав професор Олександр Данилович Пономарів. Сивочолий педагог радісно тиснув правиці своїм учням різних поколінь, був у гарному настрої, очі світилися. Йому пасували стильний сірий піджак і синя сорочка з краваткою в тон костюмові. Неподалік Учитель помітив і журналіста з фотокамерою – свого колишнього студента, випускника університету початку 1980-х років. Професор привітно усміхнувся, а фотограф (автор цих рядків) зловив ту мить в об’єктив.

  Потім на сайті фонду «Журналістська ініціатива» я опублікував звіт про семінар. Але портретної світлини не вмістив, бо ж Олександр Данилович не був на семінарі серед промовців – він лише спілкувався «в кулуарах». Отож світлина опинилася в запасі – в особистому фотоархіві. А далі були вже інші семінари, нові зустрічі й нові фоторепортажі...

Минули роки.

Літній Учитель, 84-річний професор Пономарів, відійшов у вічність 14 жовтня 2020-го, коли світ охопила пандемія коронавірусу. Вкоротила віку вченому важка травма: він невдало впав і пошкодив хребет, кілька місяців лікувався.

  ...Пригадалося, як ще 2011 року на другому за ліком семінарі «Культура мови…» професор (він же автор відомої книжки «Культура слова») запросив до виступу свого учня – тоді вже письменника-публіциста, дослідника подій Великого терору, редактора наукових і художніх видань. Подякувавши в залі Вченої ради викладачам за науку, я подарував професорові свою нову книжку історичних нарисів і статей. У дарчому написі заримував експромтом жартівливу строфу:

Лікую текстів стилістичний нежить

Без «Мовознавства» купи номерів...

А хто ж той «цензор», що й за мною стежить?

«Культура слова». О. Пономарів.

І ось автор цих рядків (він же, нагадаю, автор портретної світлини професора) у вересні 2021-го натрапив у Вікіпедії на статтю про свого Вчителя. Її створив хтось із користувачів енциклопедії ще 2006 року. Але впала в око одна прикра деталь: стаття не мала ілюстрації... Така відома в науці особистість – а світлини немає! Непорядок.

Тут і пригадалося, що в домашньому фотоархіві є знімки з мовних семінарів. Треба знайти потрібну ілюстрацію й додати до статті.

Сказано – зроблено! Відтоді портрет професора – у Вікіпедії.

  А ще через чотири роки, уже за повномасштабної війни, яку розпалили проти України московські загарбники, на електронну адресу благодійного фонду «Журналістська ініціатива» з київської alma mater надійшов лист від мовознавця Дмитра Данильчука. У той час я вже мав посади секретаря НСЖУ й віцепрезидента фонду, а також з весни 2022-го перебував на інформаційному фронті в міжнародній програмі захисту медійників.

«З великою приємністю згадую про наші спільні заходи в межах мовних конференцій в Інституті журналістики, покликані привернути увагу до культури мовлення українських медіа! – написав київський науковець. – Радий повідомити, що нині в навчально-науковому інституті журналістики ми готуємося провести Перший всеукраїнський конкурс культури медійного мовлення «МедіаСлово» імені Олександра Пономарева. Запланували його на 14 жовтня – день пам'яті Олександра Даниловича, а результати маємо оголосити до 17 жовтня 2025 року, тобто до 90-ї річниці від дня народження нашого незабутнього Колеги... Знаючи, якою великою є авдиторія читачів сайту ВБФ «Журналістська ініціатива» серед трудівників медіацеху, організатори конкурсу були б щиро вдячні вам за розміщення інформації-анонсу цієї події на сайті mediafond.com.ua (до свого листа доцент Данильчук додав і файли з офіційним листом-запрошенням, Положенням про конкурс та типовими завданнями. – Авт.)».

Переглянувши файли, я сам собі подумав: гарний портрет професора (графічний чорно-білий рисунок) зробили організатори конкурсу. І раптом мене проймає думка-здогадка: овва! то це ж портрет з Вікіпедії ліг в основу комп’ютерної графіки!

А оригінал світлини – ось же він, в особистому фотоархіві!

Цікаві сюрпризи часом трапляються в житті митців.

Правду люди кажуть – шляхи Господні незбагненні.

Сергій Шевченко

Фото автора (з архіву ВБФ "Журналістська ініціатива")