Коли на тебе напали через фальшиву історію, хочеться дізнатися справжню.
Володимир В'ятрович, історик, публіцист

 Хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто контролює теперішнє, той контролює минуле.

Джордж Орвелл, британський письменник і публіцист

  Упродовж 2015–2023 років в Україні набрали чинності закони про декомунізацію та деколонізацію. Почалося активне перейменування вулиць у містах і селах. Позбавлялися імен, пов’язаних з радянським режимом. Наступний етап – позбавлялися від імен діячів росії. До слова, під «жорна» потрапили й вулиці, названі іменами російських постатей, які отримали нову назву внаслідок декомунізації.

Попри масштабність проведеної роботи, ці зміни – лише крапля в морі. Ми швидко позбулися назв, що лежали на поверхні та були «на слуху», проте нові – не завжди історично підтверджені. Не знищено головне джерело зла – багатовікової кремлівської пропаганди. Фундаментом будь-якої держави є її історія. «Історія – наука політична», – стверджував Сталін, і з погляду імперських амбіцій він мав рацію. Для агресора історія – потужна зброя. Саме тому російська імперія століттями нищила нашу мову, літературу, спотворювала наше минуле, нав’язуючи нам наративи, вигідні московським царям, генсекам та диктаторам.

До українців нині приходить усвідомлення, що боротися треба не лише за майбутнє, а й за минуле, яке муляє нашим сусідам. Ламати закоренілі стереотипи надзвичайно важко. Брехня московії в’їлася в масову свідомість, мов кров у прострілену вишиванку. Ми часто й не здогадується, наскільки фальсифіковано нашу історію, починаючи ще з часів Русі. Ми й досі мимоволі користуємося даними з історії, спотвореної колонізатором. На жаль, навіть нинішня війна не повністю змінила сприйняття сьогодення.

Допоки не буде усунуто російський політичний складник з наукових видань та інформаційного простору, дотримуватись ухвалених законів буде майже неможливо. Нині навіть штучний інтелект «спотикається» на українському питанні, оскільки він оперує кількістю накопичених даних, де російські міфи подаються в переважних кількостях. Якщо не змінити цей баланс даних ШІ зараз, то проросійська історія і надалі домінуватиме в подальші роки.

Візьмімо, до прикладу, наболіле мені питання – дата виникнення мого рідного міста Ізюма. Це історична пам'ять чи імперський маркер? Чому місто Ізюм «омолоджують» за московськими лекалами? Хоч як парадоксально, але ревізія української історії з метою її дискредитації розпочалася саме в період Незалежності. Почали з перегляду дат заснування українських міст, використавши «значущі» першоджерела виключно з російських архівів. Факти подій використовувалися разом з прямою оцінкою колонізатора.

Так понад 300 років наукова спільнота визнавала 1639 рік датою виникнення міста Ізюма. Це підтверджували численні довідники, зокрема й авторитетне видання «Города Украины» (Київ: Вища школа, 1990). Однак це була остання крапка в офіційній об’єктивності. Згодом з пам’яті почали стирати згадки про те, що перша українська фортеця в Ізюмі постала ще 1663 року з ініціативи полковника Якова Чернігівця, а Покровська церква існувала ще раніше. Забулося, що першою захисною спорудою поселення був козацький окоп. Ізюмці не були пасивними спостерігачами історії: вони брали участь у повстанні Степана Разіна (1670—1671), за що платили життями – своїми та своїх родин.

Аби припинити маніпуляції, у 2001 році прийнято Постанову КМУ № 878, яка чітко закріпила за Ізюмом дату заснування – 1639 рік. Проте інерція ідеологічного переосмислення, з 1990-х, виявилася сильнішою за державні акти. На замовлення місцевої влади та газети «Обрії Ізюмщини» з’явилася стаття професора Г. Сергієнка. Попри згадки минулого Ізюма, також фортеці Якова Чернігівця, автор резюмував: на правому березі річки Сіверського Дінця харківський полковник Г. Донець-Захаржевський збудував «Новий великий город». Прикметно, що в україномовному тексті слово «город» не було взято в лапки чи перекладено як «місто». Чи був це свідомий ідеологічний крок, чи прикра помилка поважного науковця – невідомо. Але наслідком стало те, що полковника Донця-Захаржевського почали героїзувати як єдиного засновника Ізюма...

  Нині ми бачимо кричуще ігнорування законів і логіки... Український інститут національної пам’яті (УІНП) у 2025 році знову рекомендував вважати 1639-й роком заснування міста. Ситуація дійшла до абсурду: у переддень свята Дня міста газета повідомляла про 386-річчя м. Ізюма, а з білбордів вітали мешканців з «344-ю річницею»...

Це не просто суперечка про цифри. Поки Україна веде багатовікову визвольну війну проти московії, у деокупованому Ізюмі міська адміністрація фактично святкує дату першої колонізації краю Російською імперією. Це питання нашої гідності: ким ми себе бачимо – нащадками вільних козаків чи спадкоємцями провінції імперії?

Нині відлік історії Ізюма офіційно ведуть від 1681 року. Саме того-таки року на правому березі річки Сіверський Донець розпочалося будівництво нової фортеці під наглядом генерала московії Г. Косагова. Будували її російські «служиві люди», козаки Харківського слобідського полку та українські поселенці.

Згідно з тогочасними документами (ЦГАДА, № 1530), фортеця складалася з трьох частин: «Большой да Меньшой да Замокъ». У інших російських джерелах цей «замок» називали кремлем. Указом 1682 року полковникові Г. Донцю-Захаржевському наказано «жить въ Новопостроеномъ городѣ Изюмѣ». Імперська історіографія малює Захаржевського як видатного діяча, що «далеко просунув справу колонізації краю».

У проросійській версії історії подається як створення «ліній оборони» від набігів татар. Проте це було поетапне захоплення українських земель – звичайне розширення московського царства коштом інших територій.

Історична спіраль вражає: події XVII–XVIII століть повторюються в наші часи.
- Перша лінія: Білгородська засічна межа тоді – і спроба анексії Криму в наш час.
- Друга лінія: Ізюмська лінія тоді (Новоросія) – і захоплення частин Донеччини та Луганщини (тепер так звані ДНР і ЛНР).
- Третя лінія: Дніпровська (Українська) лінія. Як буде далі – покаже час.

В Україні звикли мов мантру повторювати термінологію московитів: «город», «городок». Це труднощі перекладу чи ідеологічні пастки? Проте й досі дивує, коли навіть сучасні науковці, посилаючись на староросійські джерела, стверджують, ніби полковник Захаржевський заснував аж два міста Ізюма – Мале і Велике. Насправді в російських джерелах («Материалы для истории инженернаго искусства въ Россіи») чітко вказано: «город» – це лише оборонна споруда, фортеця. Це визначення староросійського слова. В Ізюмі збудували примітивну дерев’яну конструкцію, яка технічно значно поступалася європейським зразкам. Для порівняння: Луцький замок, збудований на 300 років раніше, і нині слугує бомбосховищем, тоді як Ізюмська фортеця не простояла і століття. Академік Гільденштедт 1774 року писав, що у фортеці немає жодного житлового будинку.

Фортеці з кремлем – це північна традиція московії. Ані генерал Косагов, ані сама архітектура фортеці не мали стосунку до українського козацтва. Полковник Захаржевський виконував роль «головного виконроба» імперської будови, а не був засновником міста Ізюма.

Ізюмський полк, створений 1684 року, називали козацьким лише тому, що складався з місцевих «черкас». Так називали козаків. Але виборчого права ці козаки не мали. Син Захаржевського став першим полковником Ізюмського полку вже за царським указом. Полк став регулярною одиницею армії московії, перейшовши на російську мову та статути війська. Ми звикли вважати, якщо в Ізюмі були козаки, то це вільне козацьке місто. Але цих козаків використовували в інтересах москви. Ізюмські козаки стояли по другий бік барикад. Це трагічно нагадує сучасність, де на боці окупанта воюють примусово мобілізовані чи ідейні колаборанти з Донецька й Луганська. В Ізюмі був Захаржевський, у Донецьку – Захарченко. Мова, зброя та підпорядкування ворогу – ідентичні. Це і є та жорстока спіраль історії: використання українців.

У повстанні Степана Разіна брали участь козаки Ізюма, Цареборисова та Маяків. Харків у повстанні участі не брав. Після поразки Степана Разіна розпочалося полювання на учасників повстання. Сусіди та близькі видавали тих, хто повернувся додому. Розправами керував Григорій Донець-Захаржевський. Схоплених бранців відвозили до Харкова де їх жорстоко катували. Тіла з відрубаними кінцівками вивішували в людних місцях, щоб залякати населення і придушити волю народу до спротиву.

До слова, Донець-Захаржевський виявився не останнім катом-московитом. Після визволення Ізюма 2022 року проводили ексгумацію тіл загиблих у російсько-українській війні. За пів року окупації було 447 тіл (серед них п’ятеро дітей). Деякі останки також мали сліди відрубаних кінцівок. Жахлива історія повторилася через століття.

Харківський історик-дослідник Андрій Парамонов дав влучну характеристику Донцю-Захаржевському: «Він був одним із найбільших грабіжників на території Слобідських полків. Ще змолоду він вирішив за будь-яку ціну накопичувати ресурси та маєтності, а московський уряд сприяв йому в обмін на абсолютну відданість».

Офіційна історія стверджує, що московські фортеці будувалися для захисту від набігів грабіжників-татар. За описами боїв Ізюмського полку рахунок знищених татар ішов на десятки чи сотні. Натомість кількість знищених козаків гетьманської України сягала десяти тисяч. Показово, за радянських часів у Бахмуті та Трьохізбенці встановлено пам’ятники Кіндратові Булавіну як борцю з царизмом. А вже в незалежній Україні звели монумент полковникові-московиту Донцю-Захаржевському – людині, що уособлювала русифікацію та колонізацію Слобожанщини, саме чий полк знищував «булавінців».

Перед вирішальною битвою зі шведами Петро I заїхав до Ізюма, щоб утримати полк від переходу на бік військ гетьмана Івана Мазепи. Цар також побоювався, що в Ізюмській фортеці зберігалася велика кількість зброї. Але побоювання були марні, ізюмські козаки лишилися осторонь боротьби за незалежність України. За що й отримали від царя «нагороди» — Євангеліє апракос, українського видання, та ризи з золотої парчі. Ймовірно, церковні цінності вкрали у знищеному Батурині війська О. Д. Меншикова. До речі, цар зупинявся в Ізюмі на лівобережжі, бо у фортеці на правобережжі були тільки казарми для військовиків.

Чому зі згадуваного Донця-Захаржевського саме в часи незалежності України почали виліплювати постать героя, та зводити в ранг «правильних засновників» міст. Його проголосили засновником міст Харківщини: Нової Водолаги та Ізюма.
У Новій Водолазі 2010 року йому навіть встановили пам’ятник. В Ізюмі також намагалися створити культ цього промосковського кумира, проте чогось не вистачило – обмежилися лише бетонним кубом з нагоди 10-річчя незалежності.

Навіть коли набрав чинності закон про деколонізацію, ситуація на Харківщині залишається тривожна: 25 квітня 2024 року в місті Дергачі провулок Чайковського перейменували на провулок Донця-Захаржевського. Чим промосковський полковник кращий за Чайковського? З такими назвами вулиці й досі існують у Харкові й Ізюмі. Причому в Ізюмі вулиця імені Донця Захаржевського з’явилася при виконанні закону про декомунізацію, а в Дергачах – навіть після ухвалення закону про деколонізацію. Це прямо порушує заборону на глорифікацію імперської політики. Закон ніби й не існує, ніби це порожній звук.

Цікава історія в нас і з міською символікою. Ізюмці звикли до прапора міста – малинового кольору з виноградом на щиті. Його затверджувала Катерина II. Який має стосунок виноград до Ізюма? Німецька принцеса Софія Августа (майбутня Катерина II), ймовірно, не знала, що назва міста походить від тюркського «довга гора» (Ізюмський шлях існував задовго до її царювання). Цей герб з прапором пережив 7 царів, 7 генсеків та 7 термінів президентів України. Символічно, що під час окупації 2022 року рашисти нищили українські стяги, а «єкатерининський» прапор не чіпали. Нічого ворожого чи справді українського вони в ньому не вбачали.

  Закінчився час семиразових змін. Розпорядженням начальника Ізюмської МВА від 20 листопада 2024 року символіку змінили. Рішення вибору символіки приймали кулуарно, без обговорень з громадою, по-царськи, як і за Катерини II. На тому ж козацькому полотнищі з’явився новий герб: дві перехрещені шаблі та козацький хрест. Зброя Ізюмського полку історично була московською, а «козацька шабля» не була стандартом для військ московії. Використання гетьманської символіки тут виглядає, як свого часу московія привласнила назву «Русь». І тут виникає запитання, щодо правильності герба. Хто знову маніпулює історією та історичними фактами?

Пам’ятаймо, історія – це не абстракція, а важіль управління. Сфальсифіковане минуле стає виправданням для воєн. Хто й навіщо «конструює» наш український народ так, щоб ми забували своє справжнє коріння? Ми чітко повинні знати – за що воюємо, і світ має чути це від нас, від українців.

У 2022 році окупанти кинули мене до в’язниці, у підвал поліції на «мінус другий» поверх. На допиті, під світлом «лампи-правдолюба», офіцер РФ щоразу повторював: «Изюм – это русский город! Мы его основали, вы, украинцы, нам тут не нужны». Це було не запитання, а твердження російської ідеології. Можливо, саме це спонукало мене детальніше переглянути історію свого краю. Хай цей допис мотивує до перегляду й переосмислення інших зросійщених міст України. Я хочу жити в місті, де в назві вулиць не буде згадок про колонізаторів, де не треба буде нікому нічого пояснювати, де вулиці і сквери називатимуть на честь героїв і видатних осіб, якими ми пишатимемося завжди.

Леонід Щибря

Джерело: фейсбук