Моє журналістське й особисте життя у 1980-х розділилося на дві частини – до і після Чорнобиля. Дуже вже болісними були втрати рідних і друзів після цієї трагедії... Поділюся спогадами з тих далеких часів, коли, майже як на війні, газетярі місцевої преси щодня працювали в зоні біди – про це нині небагато відомо.

У квітні в Національній спілці журналістів України відкрили фотовиставку «Чорнобиль: 40 років потому». «Живі свідчення журналістів, які тоді їхали в зону першими. Рідкісні фото. Історії, які досі вражають, – сказав про виставку голова НСЖУ Сергій Томіленко. – У 1986 році журналісти їхали в Чорнобиль без перепусток, без захисту й майже без інформації. Просто тому, що мали обов’язок інформувати про надзвичайну подію – попри цензуру, ризик для здоров’я і радянське мовчання».

      Зараз – війна. Колеги гинуть під обстрілами, працюють під дронами, перебувають у російських катівнях. Різні епохи. Одне покликання. Пам’ятаємо тих, чиє життя забрав Чорнобиль. Журналісти важливі – про це говорили учасники відкриття виставки, світлини з якої навіяли особисті спогади.

Моя сім’я, на жаль, не стала винятком щодо втрат... Тяжка хвороба, через яку 43-річним помер чоловік Валерій Мех, офіційно пов’язана з подіями на ЧАЕС. Зі складу його підрозділу в Київському річковому порту, що мав справу з вантажами з Чорнобиля, вже через десяток років не залишилося нікого. А ще – недуга забрала мою молодшу сестру Аллочку, яка працювала інженером у конструкторському бюро Укркондитерпрому. Їхні страждання від невиліковних хвороб прискорили втрати й обох матерів…

Пам’ять повертає в ті далекі дні кінця квітня 1986-го. Як грім серед ясного неба була звістка про аварію, а насправді – катастрофу, масштаби й наслідки якої тоді ми ще не усвідомлювали. Але це – окрема тема. Я ж розповім про діяльність творчого об’єднання газет Київського Полісся, яке мала честь очолювати в ті роки (1984–1990).

Хто працював у місцевій пресі, той мене зрозуміє, як було за щастя вирватися з цупких лещат газетного процесу, щоб поспілкуватися з колегами з інших видань, звіривши при цьому власне бачення подій. Для журналістів чорнобильської, поліської, іванківської, бородянської та макарівської районок такою нагодою були засідання творчого об’єднання. Петро Дерикіт, редактор «Трибуни праці» (Іванків), умів обернути кожну нашу зустріч на неординарну подію. А чого варті виступи редакторів Миколи Лаціса з Чорнобиля, Олександра Гірмана з Поліського, Петра Розбури з Бородянки, заступника редактора Галини Кизі з Іванкова, відповідального секретаря чорнобильської редакції Лідії Малиновської! Обмін думками, огляди газет часто виливалися в гарячі дискусії, які впродовж наступних днів тривали й у телефонному режимі.

  На 47 сторінці книжки «Слово – зброя?», виданої з нагоди 50-річчя НСЖУ, є світлина з архіву – група учасників такої зустрічі на початку 1985-го біля редакції газети. Переглядаєш такі знімки й оживають у пам’яті незабутні моменти професійних спілкувань. У них брали участь також головний редактор «Правды Украины» Андрій Зоненко, Віталій Фатько (на той час відповідальний секретар макарівської газети), кореспондент-організатор радіомовлення з Макарова Віктор Горшков… У ті часи ми були сповнені оптимізму, життєвих і творчих планів. Ніхто навіть уявити собі не міг, у який страхітливий вир подій кине кожного з нас через десять місяців катастрофа на атомній електростанції.

За півтора тижня після вибуху реактора редакція чорнобильської газети відновила свою роботу в Бородянському районі. Легко сказати відновила. Журналісти й поліграфісти мусили забрати з собою лише необхідне, з болем залишати назавжди багато незамінних речей. Маршрут Київ – Чорнобиль – Бородянка – Київ у ті дні став майже щоденним і для керівників обласного управління преси та інформації – начальника Віктора Мельника й головного інженера Григорія Кавича.

Два колективи більш як пів року випускали дві газети в одній друкарні. І робоче місце, і навіть житло ставало спільним: бородянці гостинно прийняли чорнобильців. Директорка друкарні Ніна Карпенко запросила до себе родину директора чорнобильської друкарні Олександра Крамаренка, а журналісти – своїх колег. Пам’ятаю, під час одного з моїх приїздів у Бородянку завжди делікатний редактор місцевої газети «Вперед» Петро Розбура дещо різкувато запропонував: «Зробіть нарешті перерву та ходімо трохи поїмо! Нормальні люди вже давно пообідали, а нас від роботи не відірвеш». Тоді я вперше побувала в затишній оселі свого колеги й познайомилася не лише з його дружиною Дорою, а й з Марією Лаціс. Господарі залишилися жити у своїй спальні, віддавши більшу кімнату гостям. Кухня ж стала місцем, де разом готували їжу й обговорювали житейські та професійні справи, разом журилися за будинком, що залишився в Чорнобилі, разом сподівались на краще.

Почуття людяності, співпереживання й готовності допомогти одне одному особливо загострилися в час біди. Редакції республіканських газет узяли неформальне шефство над періодикою нашого творчого об’єднання. «Сільські вісті», «Правда Украины», а також газета військового округу підставили дружнє плече. Їхні співробітники виїздили у відрядження, виготовляли на своїй базі кліше для наших видань, готували спільні номери. З Бородянки надсилали матеріали до Києва відповідальний секретар районки Володимир Королюк (згодом кореспондент «Голосу України») і заступник редактора чорнобильської газети Василь Лісовий (став кореспондентом «Київської правди», потім – відповідальний працівник апарату Верховної Ради).

Відновлена чорнобильська районка «Прапор Перемоги» писала про те, як живуть люди на новому місці. Понад сім тисяч осіб мусили переселитися до Макарівського району. Для них там розгорнули будівництво житла. Майже з усіх областей України прибули будівельники із завданням – до осені дати переселенцям нові оселі. Публікації Івана Каруна, Петра Сухенка (обидва потім стали редакторами макарівської газети), Світлани Тригуб, Миколи Селюха та мого попередника Володимира Вірченка виходили не лише в нас, а й в обласній пресі. А голос Віктора Горшкова звучав у ефірі обласного й Українського радіо.

Ось як оцінив роботу нашої редакції в той непростий час відомий публіцист Михайло Лисенко в нарисі «Редактор районки» на першій шпальті «Сільських вістей» (№ 27 від 03.02.1987): «Самовідданість, героїзм, гостинність і дружба не сходили зі сторінок райгазети. Легко сказати – не сходили, а як нелегко було скрізь встигати, все помічати, втілювати в газетні виступи! Журналісти, повертались до редакції, ніби з фронту. Ненадовго – за робочий стіл, потім – до машинки, і знову туди, в місця підвищеної уваги – до чорнобильців». Так само напружено працювали й колеги в редакціях усього творчого об’єднання.

Саме в ті перші місяці після вибуху на ЧАЄС я по-іншому подивилася на роботу Спілки журналістів України, хоча до цього понад рік була членом правління Київської організації. Перше, про що попросила – це оздоровлення дітей. Уже за кілька днів надійшли пропозиції: для мам з маленькими дітьми, для сімейного відпочинку й оздоровлення, для лікування колег із хронічними захворюваннями. Роздала ці пропозиції по редакціях – там визначалися з відпустками, щоб і люди могли відпочити за межами Полісся, і газети виходили своєчасно. Потім запити колег знову поверталися до мене і вже сформовані в єдину програму – на Київ.

    СЖУ не обмежувалась лише організацією оздоровлення. Журналістові ж важливе й визнання його творчості. Так, «Золотою медаллю» Спілки журналістів СРСР відзначили Миколу Лаціса, а також редактора багатотиражки ЧАЕС Василя Чорного й кореспондентку цієї газети Любов Слободчик... Дипломами СЖУ та премією «Золоте перо» влітку 1986-го нагородили групу журналістів столиці та області – за оперативне і професійне висвітлення у ЗМІ подій, пов’язаних з аварією на Чорнобильській АЕС. Це «Золоте перо» для мене – незабутні спогади про роботу ночами на кухні макарівської квартири над циклом репортажів «Як живете люди, на новому місці?» (публікації в журналі «Україна»), статтями для республіканських газет і журналу «Журналіст України».

Писати вдень не було часу: редакційні справи, поїздки районом, до столиці, до Бородянки... Якось приїхала туди й розвела руками: як вкластися в ліміт на бензин? До кінця місяця ще десять днів, а талони на пальне закінчуються... Разом з усіма поспівчував і чорнобильський редактор: що зробиш, проблема... А коли збиралась їхати, він простягнув конверт. Зазирнула, а там... талони на бензин! «Це справедливо. І ти, і журналісти стільки мотаєтеся, допомагаєте нам. Треба ділитися», – аргументував Микола Петрович.

      Про книжки Лаціса «Чорнобильські спомини» та «Чорнобиляни» я вперше дізналася від Надії Мельниченко. Посада старшого інженера з підготовки кадрів у поєднанні з особистою порядністю цієї мудрої жінки давала змогу кожному з нас ділитися з нею найпотаємнішим і бути впевненим: ця інформація – табу для інших. Микола Лаціс, подарувавши їй свої книжки, написав коротко: «Захисниці чорнобилян». Схожу фразу про неї чула й від Ніни Мельник, свого часу кореспондента-організатора місцевого радіомовлення в Прип’яті. Ніна 27 квітня 1986-го оголошувала про першу евакуацію населення з цього міста, а згодом видавала газету «Прип’ять і земля древлянська».

І наостанок – кілька слів про особисте. Мене десятки разів запитували, чому не маю статусу чорнобильця. Упевнена, що кожна людина упродовж життя має вирішувати принципові для себе питання. Так і в цій ситуації. Порівнювати себе з безпосередніми ліквідаторами наслідків техногенної катастрофи – з тими, хто евакуював населення, забезпечував правопорядок або з тими, хто втратив близьких і нажите майно – це якось не узгоджується з особистими принципами. Двічі відмовлялася від пропозицій оформити такі документи. Чорнобиль і без того в моєму серці й у пам’яті на все життя – з іменами рідних, близьких та друзів, яким той «чорний біль» укоротив життя.

Людмила Мех,

заслужений журналіст України,

керівник творчого об’єднання районних газет

Київського Полісся (1984–1990) –

спеціально для «Вектор ньюз»

Світлини НСЖУ і з архіву авторки

Джерело: «Вектор ньюз»