Щороку наприкінці жовтня й на початку листопада українське суспільство згадує жертв «соловецьких розстрілів» 1937–1938 років. «Як дослідник маю низку документальних матеріалів і добірку публікацій про Соловки й Сандармох, отож можемо ознайомити читачів з архівним дописом Лариси Скрипникової, – запропонував Сергій Шевченко – віцепрезидент ВБФ «Журналістська ініціатива». – Пані Лариса, ексголова Карельської республіканської ГО «Калина», писала свою статтю 2012 року – тобто ще до початку збройного нападу московських окупантів на Україну.

Сандармох – урочище всеукраїнської скорботи – це слова Романа Пастуха з Дрогобича, сказані 2007 року. Я часто думаю, чи це так насправді? Боюсь – ні: так не сталося, хоч на це були всі підстави.

Згадаймо Указ Президента України від 21 травня 2007 року № 431/2007:

«…2. Кабінету Міністрів України розробити разом із Службою безпеки України, Національною академією наук України та затвердити... план заходів у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років, передбачивши, зокрема:

…забезпечення участі у серпні 2007 року та наступних роках української делегації у традиційних днях пам’яті на меморіальних місцях, пов’язаних із трагічними подіями масових політичних репресій 1937–1938 років, зокрема в урочищі Сандармох та на Соловецьких островах (Російська Федерація)…» (курсив мій. – Л. С.).

У холодній карельській землі лежать тисячі невинно убієнних людей різних національностей – фінів і росіян, вірмен і білорусів, карелів і німців, поляків і українців... Наших українців... У Карелії в ті роки було 370 тисяч місцевого населення, а через її табори пройшло більш як 3 мільйони в’язнів!

Ми кажемо: «Нашого цвіту по всьому світу». Приблизно знаємо, де і скільки українців живе. А чи знає хто-небудь, скільки нашого Цвіту, знищеного сталінськими катами, лежить у землі України, Сибіру, Європейської Півночі!? Упевнена – ні. Чи колись це знатимемо і, головне, чи то потрібно хоч комусь в Україні?

  На мій погляд, вшанування репресованих українців за межами України може стати однією з тих Великих Ідей, навколо яких ми, українці росії, можемо і повинні об’єднатися, згуртуватися й назавжди зберегти пам’ять про страчених синів та дочок України у страшні роки радянської імперії. Передаючи молоді пам’ять про тих, хто поклав своє життя за Україну, тим самим збережемо почуття гідності патріота своєї Батьківщини. І саме Сандармох може стати нашою Вічною Прощею: «Карельська земля приречена назавжди стати пантеоном розстріляного українського відродження... Кров’ю невинно вбитих геніїв нашого народу написана одна з найчорніших сторінок історії України...»

Що ж нині робиться в Україні й у Карелії для збереження пам’яті страченого Цвіту Української Нації, Українського Відродження?

Трішки історії: у жовтні 1997 року уряд Карелії ухвалив потрібні рішення, у Медвеж’єгорському районі відкрито меморіал, де всіх страчених в урочищі Сандармох уперше належно вшановано. Коштом Карельської Республіки встановлено пам’ятник з написом «Люди, не убивайте друг друга» (скульптор Григорій Салтуп, м. Петрозаводськ). «Меморіал» (назва організації. – Ред.) привіз камінь-валун із Соловків. Священники різних конфесій відслужили панахиди, адміністрація Медвеж’єгорська влаштувала поминальний обід...

На відкриття меморіалу приїхала українська делегація на чолі з відомим поетом і громадським діячем Іваном Драчем, привезла дубового хреста, який зробив київський скульптор Микола Малишко. Протягом семи років ми, українці Карелії, по кілька разів на рік приїздили до цього хреста, молилися, згадували невинно убієнних, міняли українські рушники на ньому... У цей же час у Києві й Петрозаводську, у США й Канаді українці працювали над тим, щоб поставити гідний пам’ятник землякам – жертвам політичних репресій (історію його будівництва докладно описано у книжці «Сандармох. Убієнним синам України», виданій у Петрозаводську 2005 року).

Пам’ятник – Козацький Хрест – наше Товариство «Калина» збудувало менш як за рік! І нині стоїть він у сосновому лісі, щоб не забули люди про страхітливі, прокляті, сталінські часи...

Дев’ятого жовтня 2004 року представники української громади Карелії приїхали до нового монумента. Священник отець Леонід відслужив панахиду, а в серпні 2005-го пам’ятник офіційно відкрито. На гранітній плиті викарбувано, що його споруджено на пожертви жителів України, Карелії, Америки, Канади та м. Воркути.

Ми, як і раніше, двічі на рік навідуємось у Сандармох; біля Хреста посадили квіти, молимось, читаємо вірші політв’язнів України, згадуємо наших земляків...

    Щороку в серпні приїздить українська делегація. За ці роки склалася гарна традиція: гості зустрічаються з членами нашого товариства. І важко сказати, хто від тих зустрічей має більшу радість! Земляки приходять з піснями, короваєм, рушниками, сувенірами та з милими усмішками... Ми залюбки приймаємо делегацію, допомагаємо поліпшити перебування й побут (замовляємо готелі, обіди, екскурсії). Потім – приємна зустріч, спочатку трішки офіційна, а відтак – ближче знайомство: разом п’ємо чай, пригощаємо наших гостей, наших любих земляків карельськими стравами... І, найголовніше, ми весь час спілкуємось українською!!! І то таке щастя, що словами не передати...

Нібито все нормально, так? Але (завжди є оте кляте «але»)... За всі ці роки у складі делегації не було ні високопоставлених чиновників чи офіційних осіб, ні народних депутатів України (окрім Ярослава Кендзьора). Якщо спитаєте, для чого вони нам тут? Відповім – не тільки для підвищення статусу заходу (хоч це треба!), а й для того, щоб вирішити деякі життєво важливі питання для громади та для дальшого збереження нашого Козацького Хреста – треба надати йому офіційного статусу, тобто взяти під охорону закону.

Четвертого серпня 2012 року ми знову зустріли делегацію з України. Очолив її Григорій Куценко – голова Київської організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. У складі делегації, як завжди, громадські діячі, нащадки закатованих, науковці, журналісти... Приємною несподіванкою стала цього року й окрема делегація з Івано-Франківська, яку особисто запросила голова нашого товариства Світлана Рукавишникова. У складі групи з Прикарпаття – радник голови облдержадміністрації Богдан Ребрик, журналісти Володимир Приймак, Іван Кухарук, доцент Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Михайло Попелюк.

  А неприємною несподіванкою стало, на жаль, те, що через якесь незрозуміле рішення російських чиновників не зміг в’їхати до РФ учасник делегації – заслужений журналіст України, автор книжок про Сандармох і Соловки Сергій Шевченко (на світлині 2009 року)...

Міністерство культури подарувало гостям екскурсію до національного музею в Петрозаводську. Як завжди, цікаво пройшла зустріч з українцями Карелії – у великій залі при Центрі національних культур, де ми презентували історію будівництва Козацького Хреста. А потім були і чай, і до чаю, і ще довго тривало приємне спілкування: гості й українці Карелії не поспішали прощатися, прогулювалися набережною озера Онего, співали українських пісень.

Наступного ранку – виїзд до меморіалу в Сандармох. Делегація українців з-поміж інших – найчисленніша. На загальному мітингу виступив її керівник. Біля хрестів отець Дмитро відслужив панахиду. На соснах за традицією, яку започаткував киянин, правозахисник Василь Овсієнко ще в перші приїзди українців до меморіалу, прикріпили аркуші з портретами убієнних... Обличчя на світлинах молоді, світлі та гарні, високі чола, розумні очі... Так гірко і прикро усвідомлювати ті непоправні втрати! Так боляче, що хочеться крикнути на весь світ: «Господи, прости нас, прости, хоч особистої вини не маю, але я громадянка країни, в якій коїлося таке безчинство...»

Заступник голови нашого товариства Олег Місілюк особливо зворушливо й сердечно прочитав біля Козацького Хреста уривки з віршів Олега Мішина й Віталія Крикуненка про трагедію Сандармоху. Багато хто плакав, плакала і я, хоч була тут безліч разів. І щоразу, як уперше, такий біль, таке відчуття втрати!..

Сандармох – остання адреса цілого покоління українських талантів: Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас, Микола Куліш, Марко Вороний, Микола Трохименко... Страх перед силою цих особистостей, цих світочів розуму змушував радянську систему забирати їхні життя, йдучи проти законів людських і Божих.

...Минають 75-ті роковини однієї з найсумніших подій в історії нашої країни – соловецьких розстрілів 1937–1938 років, що стали частиною горезвісного Великого терору. Я вірю – душі страчених відчувають, що ми бережемо пам’ять про них, передаємо спогади про їхні страждання дітям і онукам.

У 1928 році поет Олександр Олесь написав:

На площах ми чужі стояли, босі й голі,

І кожний кидав камінь в нас…

Ми стільки винесли образ,

Ми стільки бачили сваволі!!

І все за те, що ми свій край любили,

Що рвались сонце в темряву внести.

…І понесли в світи хрести

Та сиві голови похилі.

Олесь ніколи не був у Карелії, а мені здається, що це написано про Сандармох і саме про ці наші два хрести...

Лариса Скрипникова

Світлини Сергія Шевченка (з особистого архіву)