Людмила Мех

Доля подарувала мені розкіш спілкування з людьми, кожен з яких став цілим світом: унікальним і незабутнім. Без перебільшення скажу: це Вчителі. Одні з них дали теоретичні знання, другі навчили не лише азів професії, а й уміння знаходити гідний вихід зі складних житейських ситуацій.

Серед кількох десятків таких неординарних Особистостей першими назву, звичайно ж, їх: найдорожчих, найрідніших і єдиних... Мама і батько. Вони не лише всіляко піклувалися про нас, двох доньок і сина, забезпечуючи сім’ю всім необхідним, а й були чуйними, добрими, справедливими. Такими ж учили бути й нас. А ще між собою – дружними, з людьми – привітними, до роботи – беручкими й неперебірливими, відповідальними за свої слова і вчинки.

Мій батько пішов на фронт добровольцем у 16 років восени 1943-го, щойно радянські війська визволили рідний Переяслав від нацистів. На сльози бабусі Уляни був незаперечний аргумент: так треба. Дев’ятого травня 1945 року під Кенігсбергом дістав тяжке поранення. Лише в госпіталі, коли після складної операції опритомнів, дізнався про Перемогу. Відтоді святкував її особливо: як всенародне свято і як день свого другого народження.

Повернувшись із війни, усе життя працював за кермом – тепер уже не військових, а мирних автомобілів. Ніколи не відмовлявся від важкої праці ні вдома (хату, в якій ми виросли, збудував власноруч), ні на роботі. А про другу групу інвалідності дізнались у трудовому колективі лише за півроку до оформлення йому пенсії за віком. Він навчився жити з важкими фронтовими пораненнями, які ми бачили, коли батько знімав сорочку, та ще й з осколком у легенях – його фіксували всі рентгенівські знімки.

У часи мого дитинства батько працював механіком автопарку районного вузла зв’язку. Колектив невеличкий, тож, коли хто з водіїв хворів або йшов у відпустку, Григорій Степанович, підписавши маршрутні документи автомобілів на розвезення пошти по селах району, нерідко сам сідав за кермо. Якось сімейні обставини змусили батька взяти мене з собою. І досі перед очима – польова дорога серед золотих пшеничних ланів з незрівнянним запахом стиглих хлібів і польових квітів, блакить неба крізь лобове скло кабіни. А ще – щаслива можливість пізнання нового, руху вперед. Саме тоді я вперше побувала в селах Переяславщини і назавжди полюбила їх.

Батько був з технікою на «ти». Пам’ятаю, як одного дня до нашого двору затягли на буксирі свіжопофарбований кузов списаного ще «горбатого» «Москвича». Кілька місяців у вільний від роботи час батько возився з усілякими запчастинами, а мама шила чохли на сидіння автомобіля. Ми з меншою сестричкою Аллочкою, зазираючи всередину «техніки», не вірили, що вона колись поїде. Одного ранку нас розбудила мама: «Вставайте, швиденько снідати, їдемо до Олександри Дмитрівни й Митрофана Павловича». Для нас це був справжній сюрприз: на спинках стільців уже висіли святкові платтячка, а попереду була дорога до маминої рідні – спочатку до Києва, а звідти до Іванкова, де М. П. Воловик працював першим секретарем райкому партії.

У Переяславі-Хмельницькому на початку 1960-х було кілька приватних автомобілів, і лише один – відреставрований руками Григорія Степановича Зачепи. Згодом у родині були новіші й більш сучасні автомобілі, але той, перший, був найулюбленішим.

Уміння батьків готувати несподівані подарунки іноді мені здавалося неймовірним. Років до десяти я ніяк не могла «вирахувати» тієї миті, коли в ніч проти 30 грудня в нашій хаті з’являлася новорічна ялинка. Звечора ми всі лягали спати, а зранку, вітаючи мене з днем народження, батьки виймали подарунок з-під прикрашеної іграшками й цукерками, осяйної від сріблястого дощику лісової красуні...

Натхненником таких перетворень, душею родини і справжньою Берегинею була мама. Усі, хто її знав, цінували природну інтелігентність, делікатність та працьовитість. Середнього зросту, з двома довгими косами, що акуратно викладала на голові, з красивими сіро-блакитними очима (саме такі очі в мого молодшого брата Сергія), вона була Жінкою, в якій органічно сполучалися краса і мудрість, вірність і відповідальність, порядність і надійність. Усвідомлення й оцінка цих якостей прийшли згодом, а тоді, в дитинстві, вона була просто окремим світом з доволі зрозумілою назвою Мама.

Пам’ятаю, обов’язковим було дотримання її вимоги: щойно надворі заходила гроза, ми одразу згортали всі справи, а мама стелила на підлозі в дитячій теплу ковдру, вкладала нас і брала в руки «Кобзар». Поринувши у світ Тарасових «Дум», безталанного життя Катерини, у події «Тарасової ночі», де згадуються і Трубайло, і Альта (Трубіж, Альта – річки, що течуть через Переяслав-Хмельницький), і Дніпро, що несе свої води за дванадцять кілометрів від нашого дому, ми вже не лякалися ні блискавки, ні гуркоту грому. Уривки з поем Тараса Шевченка ми з Аллочкою з дитинства знали напам’ять і шанобливо поглядали на портрет поета, що висів у центральній кімнаті під вишиваним рушником.

З доволі скромного в той час сімейного бюджету мамі, яка уміла смачно готувати, пекти, вишивати, шити нам одяг, вдавалося робити заощадження, які потім матеріалізувались у довгоочікувані придбання. Серед найбільших з них – піаніно «Україна» для моїх навчань у музичній школі.

Коли ми трохи підросли, мама повернулася на роботу. Вона була бухгалтером, з яким рахувались і керівники, і колеги. Мабуть, з півроку після виходу мами на пенсію жіночка, що стала після неї головним бухгалтером, телефонувала, а то й приїздила, щоб порадитись або просто поспілкуватися. Десятки років 27 вересня, на Здвиження, у хаті було гамірно не лише від наших привітань із днем народження, а й від численних дзвінків далекої рідні, друзів, колег... І дотепер, хоч минуло багато років, коли навідуюсь до Переяслава, зустрічаю маминих співробітниць чи давніх знайомих – щоразу чую добрі слова про мою неньку. Розумію: це не данина традиції – про покійних «або добре, або ніяк». Просто в пам’яті всіх, хто маму знав, вона залишилася такою, якою була насправді.

Мені пощастило і з батьками першого чоловіка – Валерія, якого забрала, на жаль, тяжка хвороба. Оксана Володимирівна і Яків Петрович Мех були ідеальним подружжям. Їх як мудрих Учителів я теж брала за приклад у вирішенні багатьох житейських ситуацій. Коли увійшла в їхню родину, свекрові минув 71 рік, а свекрусі було 59. Вони старші за моїх батьків, і особливо приємно було спостерігати, як у такому статечному віці трепетно й закохано дивилися вони одне на одного. Роки не псували їхніх стосунків, і ця гармонійність підтримувала особливу атмосферу сімейного тепла й доброзичливості.

Оскільки ми з Валерієм дружили ще з сьомого класу, а після школи почали зустрічатися, то вже коли хлопця призвали на строкову службу, його батьки сприймали мене як майбутню наречену. Ми з Оксаною Володимирівною носили одна одній листи, що приходили з далекого Архангельська, разом переживали, коли Валерій написав з госпіталю, наша сім’я чергувала в лікарні, коли його мати потрапила на операційний стіл...

Через два роки після демобілізації Валерія ми побралися, ще через два роки – захистили дипломи, а ще через дев’ять місяців – 9 березня 1977-го – народилася Оленка.

Свекруха, яка все життя мріяла про доньку, а Бог дав їй двох синів, сприйняла це як дарунок Долі. Завжди стриманий і небагатослівний Яків Петрович (він керував будівельними організаціями – місцевою і міжрайонною, був депутатом міськради, членом усіляких комісій) так само змінювався на очах, коли до нього тягнулися маленькі рученята. У ті перші місяці, а особливою з роками, я усвідомила: саме завдяки цьому люблячому й надійному тандему – двох бабусь і двох дідусів – дитина не потерпала через мою щоденну завантаженість редакційними справами...

Через три місяці після народження Оленки на прохання редактора газети мені довелося вийти на роботу. Відверто кажучи, коли б це мені запропонував хтось інший, а не Володимир Петрович Литовка, унікальна Людина і талановитий керівник, не вагаючись відмовила б. За мною ж – закон, який гарантує право на декретну відпустку. Але я і шефа знала: знічев’я, без нагальної потреби, він би нікого не «зривав». Глибока й незмінна повага до нього, а ще – упевненість, що мене зрозуміють і підтримають удома, додали сміливості дати згоду. Колектив вирішив, що у планах співробітників на користування єдиним службовим автомобілем встановлять тимчасовий пріоритет: періодично, щойно виникала потреба, мене возили годувати дитину. Після жнив, коли відділ сільського господарства, який я очолювала, перестав бути «головним болем» редакції, я на кілька місяців повернулася «в законну відпустку». Щоправда, так і не змогла «мобілізуватися» на подальшу роботу над кандидатською дисертацією, і залишились у домашньому архіві мої записи з наукових бібліотек Києва та Москви...

Хоч і шкодувала, що не змогла вчасно поєднати кілька справ та закінчити наукову роботу, серце зігрівали спогади про старших друзів, авторитетних учителів, наставників, які всіляко сприяли моєму прагненню поглиблювати знання. Це, перш за все, відомий український поет і перекладач Діодор Миколайович Бобир і його дружина Марія Миколаївна, мої «названі батьки», в яких жила під час університетських сесій, та й взагалі, коли на кілька днів приїздила у справах до столиці. Саме Діодор Миколайович не лише багато читав власних досконалих перекладів з російської мови, творів Расула Гамзатова, а й не був поблажливим до моїх мовних огріхів, настійливо радив, щоб не запускала навчання з іноземної мови.

З Москви регулярно одержувала кольорові листівки, списані акуратним почерком Яніни Дмитрівни – дружини Юрія Львовича Юркевича – сина відомого політичного діяча початку ХХ століття Левка Юркевича, який полемізував з національного питання з Володимиром Ульяновим-Леніним. У брошурі «Русские социал-демократы и национальный вопрос» (1917) Левко Юркевич різко критикував шовіністичний ленінський централізм і захищав ідею української автономії, окремої української пролетарської партії. Ленін вважав його дуже небезпечним опонентом, називав «українським націонал-соціалістом». Найбільше дратувало майбутнього вождя більшовиків те, що Юркевич, ознайомившись із протоколами Другого з’їзду РСДРП, підтримав Георгія Плеханова. Українець стверджував: самовизначення може означати лише право на відділення, що суперечило проголошеній Леніним теорії «великоросійських» марксистів про «державну цілісність» Росії. Левко Юркевич активно друкувався в легальному націоналістичному (українському) літературно-науково-мистецькому і громадсько-політичному журналі «Дзвін». У 1913–1914 роках, до початку Першої світової війни, цей фінансований Юркевичем щомісячник видавала однойменна спілка. У ньому працювали відомі українські діячі, науковці та літератори Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Дмитро Донцов, Симон Петлюра, Леся Українка та інші.

Саме в нащадків Юркевича, у їхній московській двокімнатній квартирі в Чертаново, я жила, коли писала спочатку дипломну роботу, а потім збирала матеріали для дисертації. Обидві родини були для мене взірцем інтелігентності, патріотизму, великої гордості за свій народ. Несподіваною, але дуже радісною подією, став приїзд до Переяслава мого колишнього професора Олега Кіндратовича Бабишкіна – давнього друга Миколи Костянтиновича Макаренка. Про вимогливість цього викладача студенти факультету журналістики складали легенди. Якась нагальна справа змусила професорську родину завітати до нашого міста, а при нагоді вони знайшли нас, щоб привітати з народженням доньки. У мене й досі зберігається один з їхніх подарунків: дитяча атласна біла курточка – рідкість у тогочасних крамницях.

Взірцем були для мене високошановані в Україні, авторитетні старші колеги, з якими Доля дарувала щастя бути в одній професійній команді. Це перший директор Інституту журналістики Шевченкового університету, академік Анатолій Захарович Москаленко, головний редактор газети «Сільські вісті» Іван Васильович Сподаренко (згодом – народний депутат, Герой України), голова Спілки журналістів України (1992–1997) Євген Федорович Вербило, професор Львівського університету імені Івана Франка Володимир Йосипович Здоровега, голова ради київських ветеранів журналістики Валентина Тимофіївна Зданевич.

Уже немає з нами ні батьків, ні цих нерідних, але таких своїх і дорогих Учителів. Щиро вдячна за щасливі миті спілкування з ними. У пам’яті моїй ці добрі Люди – живі завжди.

А в житті, справді, як на довгій ниві: з різними людьми доводиться спілкуватися, у всілякі ситуації потрапляти. Вряди-годи та й дістанеш, як ляпаса, незабутній «урок» від «учителя». Не обминула ця чаша й авторку спогадів.

Якось до мене, в той час заступника голови Спілки журналістів України, підійшла редактор однієї з газет – попросила допомогти колезі: очолював редакцію всеукраїнського видання, потім звільнили. До пенсії – кілька років, тимчасові підробітки не розв’язують проблеми. Про цю ситуацію я чула (та й безробітного позитивно характеризували в апараті Спілки), тому негайно зателефонувала Надії Василівні Пономарьовій. Доля звела мене з нею в Макарові, де за направленням я працювала редактором газети, а Надія Василівна – прокурором району. Не так співпраця в керівних органах влади (ми були депутатами районної ради, членами райкому партії), як схожість життєвих пріоритетів, активність і принциповість в обороні професійних і людських позицій сприяли зближенню, а потім і справжній дружбі, яку роки лише зміцнили. Через кілька літ після мого виїзду з Макарова Надію Василівну перевели на роботу до обласної прокуратури, а згодом вона очолила управління юстиції Київщини. Високопрофесійний, досвідчений спеціаліст, відмінний знавець юридичної практики (свого часу працювала головою районного суду), мудрий керівник і порядна, небайдужа людина, яка завжди прагне вникнути в суть справи і знайти можливість допомогти, – ці якості добре відомі не лише її колегам з багатьох областей України, а й друзям. Ось тому я спитала поради саме в неї, заслуженого юриста України, почесного працівника прокуратури України, старшого радника юстиції.

Ознайомившись зі змістом справи, Надія Василівна порадила, як далі діяти за законом. На судові засідання я ходила разом із безробітним колегою. Як же ми раділи, коли виграли справу! Але був наступний етап – зустріч з редакційним колективом. І тут на нас чекала несподіванка: на зборах усі стали на бік нового редактора й попри рішення суду не виявляли бажання працювати з колишнім. Підтримав думку колективу і присутній на зборах заступник міністра освіти та науки, до речі, мій університетський професор Анатолій Григорович Погрібний.

Як журналістка я розуміла, що навіть рішення суду неспроможне усунути неприйняття відновленого на посаді керівника, а це – кінець творчій атмосфері в редакції. Своїм висновком поділилася з розчарованим колегою і прийшла до голови Спілки Євгена Федоровича Вербила.

– Та-а-ак, – мовив він, вислухавши мій звіт. – І що далі пропонуєте?

– Ви ж самі не раз казали, що виспіла потреба створити при Спілці на громадських засадах комітет захисту свободи слова. Ось і людина, яка цим хоче і може займатися, – пропоную.

– Гаразд, подумаю. А ти поки що готуй проект постанови на пленум Спілки – підсумував Євген Федорович.

Зрештою пленум Спілки журналістів України затвердив постанову про створення комітету захисту свободи слова, який, до речі, згодом ініціював підготовку Декларації про «Хартію свободи слова».

Гордість за допомогу цьому колезі, за особисту причетність до доброї справи, за професійну солідарність зникла в мене через кілька років після описаних подій, щойно колишній «вдячний» колега опинився на офіційній посаді. І тоді побачила «метаморфозу одного дня»: від на вигляд ніби шанобливого, люб’язного ставлення – до агресивно-ворожого, яке відчуваю вже півтора десятиліття. Для мене ж і нині незбагненно, як люди можуть так різко змінюватися: принижуючи свідків своїх попередніх невдач, на добро відповідати не просто невдячністю, а злом...

Попри гіркоту спогадів я дякую цьому «вчителеві». Він типовий представник категорії людей, які змінюються залежно від ситуації, тому тепер для мене вже не виникає дилеми: спілкуватися з такою людиною чи обійти її десятою дорогою. А ще вдячна долі за те, що не відбив у мене цей «учитель» бажання співпереживати, брати до серця чужу біду й по можливості допомагати іншим.

Завдяки невгамовній вдачі, а ще – численній і високопрофесійній команді однодумців у всіх областях нашої країни, – я не лише не розчарувалась у своїх звичках відгукуватися на проблеми колег-журналістів, а й утвердилась у непереборному прагненні далі йти цим шляхом. Академія української преси, в якій я співзасновник і член правління, Всеукраїнський автомобільний клуб журналістів і Всеукраїнський благодійний фонд «Журналістська ініціатива» (в обох організаціях – президент, в останній – ще й засновник) понад десять років активно працюють, згуртовуючи вітчизняних працівників ЗМІ.

У 2003-му Кабінет Міністрів України нагородив ВБФ «Журналістська ініціатива» Почесною грамотою – за вагомий внесок у розвиток української журналістики, активне формування позитивного іміджу України як демократичної держави.

А своїм «учителям» я можу тільки поспівчувати: відомо ж – що більше зла робиш іншим, то більше його тобі повернеться. Не треба скупитися на добро – світ від цього буде кращим. Сотні моїх друзів живуть саме за цим принципом.

Однією з найавторитетніших колег є для мене Валентина Іванівна Меншун. Доля звела з цією унікальною Людиною в той час, коли я працювала в переяславській газеті й бувала разом з керівниками редакції на нарадах у Київському обкомі Компартії України. Як правило, наради проводила завсектору преси, радіо і телебачення – красива, розумна жінка, яка досконало знала наші редакційні справи, бо ж сама – талановита журналістка, з активною життєвою позицією. У неї питали поради відомі редактори Київщини і для нас, молодших, це було незаперечним визнанням авторитету В. І. Меншун.

Якось під час виїзної наради в Таращанському районі я відкрила для себе Валентину Іванівну як людину, в якій органічно сполучалися вимогливість і доброзичливість, а ще – простота, що свідчило про високий рівень її особистої культури й комунікабельності. Попри досить насичену програму обласного журналістського заходу вона встигала поспілкуватися мало не з кожним учасником, почути думку колег. Відтоді я з особливою повагою ставлюся до цієї Жінки. Як людина інтуїтивна вона, мабуть, теж одразу це відчула, бо частіше звертала на мене увагу. Так зародилися щирі стосунки, котрі згодом з офіційних переросли у велику Дружбу, якій уже минуло три з половиною десятиліття.

Колись я зронила фразу, яку потім повторювала не раз: «Крім рідних, ніхто в житті не допоміг мені більше, ніж Валентина Іванівна». Як і мій перший редактор Володимир Петрович Литовка, вона побачила в мені майбутнього керівника редакційного колективу, рекомендувала готувати документи для навчання у Вищої партійній школі. Це саме в її родині я жила перші тижні після призначення мене редактором у Макарів. Щодня приїздила на нічліг до столиці в гостинну квартиру на вулиці Тургенєвській, де ми обговорювали перші кроки редакторства, а ще – там звіряла життя з мудрими порадами її незабутньої мами – Олександри Омелянівни.

Коли я вже працювала у Спілці й обіцяну мені квартиру надали іншому колезі, Валентина Іванівна завдяки своєму авторитетові, а ще – непереборному бажанню допомогти зробила майже неможливе для осені 1992 року – «вибила» інше житло для моєї сім’ї. Згодом я усвідомила: у тому, як нині будую свої особисті стосунки з колегами, як реагую на їхні проблеми, є багато спільного з тим, як мене підтримувала ця славна, талановита родина, Берегинею якої є головний редактор журналу «Трибуна», президент Інституту незалежних експертів, заслужений журналіст України, Посол миру Валентина Меншун.

Доля і професія подарували мені можливість працювати з багатьма знаними в нашому політикумі людьми. Як заступникові голови СЖУ доводилося брати участь у вирішенні різноманітних питань діяльності найчисленнішої творчої спілки в часи утвердження незалежності України. Як президент Фонду «Журналістська ініціатива» в наступному десятиріччі – сотні разів проводила прес-конференції, засідання прес-клубу для працівників загальнонаціональних і регіональних ЗМІ. Тепер, коли при нагоді зустрічаємося, приємно згадати співпрацю з Іваном Степановичем Плющем, Валерієм Павловичем Пустовойтенком, Володимиром Михайловичем Литвином, Олександром Олександровичем Омельченком, з багатьма народними депутатами, міністрами, головами обласних державних адміністрацій, керівниками підприємств.

Дорожу не просто знайомством і діловими контактами, а тривалими дружніми стосунками з відомими політиками і громадськими діячами, що відгукнулись на моє запрошення і стали співорганізаторами всеукраїнських журналістських акції. Це, зокрема, голова правління Українського фонду миру Людмила Павлівна Супрун, голова Громадянського парламенту жінок України, народний депутат Катерина Тимофіївна Ващук, президент Фонду сприяння розвитку мистецтв Анатолій Володимирович Толстоухов, президент Благодійного фонду «Схід – Захід: разом», голова підкомітету Комітету з питань духовності та культури Верховної Ради України Володимир Олександрович Зубанов, керівник Всеукраїнської екологічної ліги Тетяна Валентинівна Тимочко, голова правління Українського фонду культури, Герой України Борис Ілліч Олійник, директор інституту журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка Володимир Володимирович Різун, лауреат Шевченківської премії, народний художник України Леонід Іванович Андрієвський. І я щаслива, що з цими шанованими нашими співвітчизниками, кожен з яких – Особистість, моя співпраця не припиняється, що не за рахунок великих коштів, а завдяки нашим іменам ми спільно організовуємо потужні акції, запрошуючи журналістів загальнонаціональних і регіональних засобів масової інформації, науковців, просто різних людей, небайдужих до долі України.

Перший час, коли я пішла з посади заступника голови СЖУ, не раз чула від деяких «доброзичливців»: Мех, мовляв, створюючи одну за одною журналістські організації, реєструючи їх у Мінюсті як всеукраїнські, послаблює Спілку. Я думаю, мабуть, просто по-різному ми дивилися на ті самі речі. Як можна послаблювати те, в утвердження чого ти сам вклав стільки сил, енергії, любові? Та й, зрештою, послаблювати можна щось аналогічне. Коли ж для багатотисячної когорти моїх колег у столиці та регіонах створюються організації з відмінними статутними завданнями, не бачу тут нічого страшного. Навпаки, журналіст має можливість вибору, урізноманітнення співпраці. І боятися тут не треба. Інша справа – методи роботи мають базуватися на основі порядності й толерантності, професійності та взаємоповаги.

Не один рік ми виступаємо єдиною командою під час проведення міжнародних і всеукраїнських акцій з нашими шанованими партнерами-колегами зі Співдружності інформаційно-рекламних видань України, Української асоціації парламентських журналістів, Академії української преси. Керівників цих громадських формувань, заслужених журналістів України Віктора Шпака, Миколу Орловського та професора, дійсного члена – академіка Академії наук Вищої школи України Валерія Іванова поважаю як професіоналів, як організаторів, як надійних людей.

З родиною ж Іванових у мене особливі стосунки: як з рідними. І Валерій, і його чарівна й мудра дружина Тетяна приїхали до столиці, закінчивши виші. Тут захистили кандидатські, а потім і докторські дисертації. Піднялись, утвердились, мають у науковому світі імена.

Закономірним вважаю і злет ще одного «мого брата по духу» – Антона Саввова – нині генерального директора Асамблеї ділових, наукових і творчих кіл України, президента Східно-Української академії бізнесу. Як і Віктор Шпак, він попри величезну зайнятість успішно захистив кандидатську дисертацію, став знаною і шанованою людиною не лише в Україні, а й далеко за її межами. Для мене ж успіхи усіх трьох – Валерія, Антона та Віктора – привід щиро порадіти за них і за себе. Адже в непрості 1990-ті, на світанку нашої дружби, я вірила в них і їхні славні родини, і чим могла підтримувала красиве професійне зростання кожного. Нині ж вони підтримують створений мною фонд «Журналістська ініціатива», працюючи на громадських засадах у його керівництві. І вже важко чітко визначити, хто ж насправді є один для одного більшим Учителем.

Порівняно недавно, років з вісім тому, в моє життя стрімко увірвалася ще одна споріднена духом і способом життя Людина. І хоча Павло Петрович Фурсевич за віком значно молодший, ловлю себе на думці, що нерідко сама шукаю нагоди поспілкуватися з цим розумним, успішним менеджером. І нерідко такі зустрічі закінчується новими спільними  проектами. Це саме йому належала ідея в рамках міжнародної фотовиставки «В об’єктиві – автопробіг» влаштувати аукціон і зібрані кошти передати дитячому будинку. Такий само легкий на підтримку нормальних пропозицій Анатолій Володимирович Толстоухов запропонував провести акцію в приміщенні очолюваного ним Фонду сприяння розвитку мистецтв і сам активно долучився до неї.

Завдяки умінню ведучого аукціону тележурналіста з Полтавщини Олега Животовського відбулося неординарне журналістське дійство. У підсумку ми «вторгували» і зібрали понад сім тисяч гривень. Павло Фурсевич, доклавши пристойну суму від себе, запропонував разом відвезти ці гроші в дитбудинок у Ворзелі.

– То може, журналістів запросити? – пропоную.

– Що Ви, що Ви, не потрібно, – відповів у властивій йому манері швидко реагувати на запитання співрозмовника.

Уже у Ворзелі, під час зустрічі з директором і бухгалтером дитячого будинку, я зрозуміла, що Павло Фурсевич тут – частий гість. Зі знанням ситуації цікавився потребами закладу. І до багатьох його плюсів я подумки додала ще один – милосердя.

У тому, що добро, зроблене тобою, тобі ж і повертається, я переконувалася десятки разів. Ось один з прикладів. У період економічної кризи, коли й у Фонді прибутки не такі великі, як це бувало раніше, його бухгалтерію, а також фінансові справи ВАКЖу веде моя подруга Тетяна Михайлівна Гуріна. Працюючи на відповідальній роботі в апараті Верховної Ради України, вона офіційно є сумісником у нас. Причому ставка, як на теперішні часи, майже символічна. Коли я, дякуючи, заводжу про це розмову, Тетяна реагує блискавично: «Григорівна, ти про що? А як ти допомогла моїй дитині... Та й взагалі, на те ми й подруги». Уже років з п’ять, як Олександр Гурін закінчив навчання в юридичному виші, де здобував освіту заочно і працював у Фонді, а стосунки з його батьками у мене з дружніх перейшли майже в родинні.

У мене є близькі подруги, яких часто порівнюю із сестрами. Це заслужений працівник охорони здоров’я України Фаїна Юріївна Вернигора та моя колишня сусідка з «депутатського під’їзду» на Прирічній Наталя Миколаївна Тарасенко – мудра Берегиня дружної родини. Майже два десятиліття через багато житейських ситуацій ідемо по життю разом, довіряючи одна одній найпотаємніше, допомагаючи щиро й безвідмовно. І вже наші дорослі доньки так само цінують власну дружбу.

У середині 2000-х життєві шляхи вдруге перетнулися з моєю «однокашницею» на уроках сольфеджіо в Переяслав-Хмельницькій дитячій музичній школі. Донька незабутньої Марії Іванівни Лиховид – нашого дільничного лікаря, до якої в батьківській родині завжди шанобливо ставились як до справжньої рятівниці, – Наталя так само обрала цю благородну професію. У практиці лікаря-кардіолога взяла за основу особисту відповідальність за здоров’я і життя хворих. Вона присвятила себе не просто роботі в медицині, а улюбленій справі всього життя – як і її чоловік Юрій Олександрович Гріненко, заслужений лікар України, депутат Київської обласної ради, директор Українського державного медико-соціального центру ветеранів війни.

Якось у колі друзів я охарактеризувала Наталю так: «Невеличка жінка з великим і щедрим серцем, у якому – море доброти, співпереживання і вміння інтуїтивно відчувати, коли інші потребують її допомоги». Особисто не раз пересвідчувалася: коли непокоять тиск чи серце, або коли настрій кепський – несподіваний дзвінок від Наталі: «Що там у тебе?» Як тут не скажеш правди спорідненій духом подрузі-сестрі?

І все ж я радію, коли не тривожу друзів-лікарів зайвий раз питаннями про здоров’я. Та з моєю невгамовною вдачею іноді й іншими справами їх «навантажую». Дякувати Богові, вони до цього ставляться з розумінням: на те вони і справжні Друзі. Пишу це, подумки звертаючись до славної династії Пилипенків, кілька поколінь якої так само з гідністю дотримуються клятви Гіппократа. До речі, колись підрахували: саме ця родина має найбільший загальний трудовий стаж серед своїх колег на Київщині – 350 років. Я однаково дорожу дружбою як з Андрієм Івановичем і його дружиною Тетяною Олександрівною, так із його батьками – Євдокією Семенівною та Іваном Івановичем. Попри безліч справ на роботі (Андрій Іванович – заступник директора з медичної роботи Українського державного медико-соціального центру ветеранів війни) він уміє наповнювати своє життя цікавими подіями. А коли вдається вивільнити день-два, родина вирушає в дорогу – знову і знову відкривати для себе Україну.

Цікавих, невгамовних людей, для яких сіра буденщина – неприйнятний спосіб життя, – в орбіті мого спілкування дуже багато. Перш за все, це колеги зі Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів – Олексій Ліканов, Володимир Воробєйков, Олексій Мочанов, Людмила Каткова, Максим Нефьодов, Олег Шевченко, Ігор Сєдой, Ірина і Володимир Количеви, Надія і Микола Ратушні, Наталя і Сергій Новожилови, Наталя Черешинська і її син Валентин, Ігор Волков, Едуард Бобровицький, Ігор Тимошенко... Скільки тисяч кілометрів ми здолали разом – дружне ядро великого колективу, в активі якого десять міжнародних і два всеукраїнських автопробіги, півтора десятка журналістських ралі на Хрещатику, у Феодосії, Ялті, Севастополі! А при цьому напружена професійна робота – оперативне виконання редакційних завдань: терміново – в ефір, без затримки – в номер газети чи журналу.

Упевненіше я почувалася під час напружених кількагодинних перегонів, коли в журналістському автокаравані особисто їхали колеги, здатні оперативно зреагувати на будь-яку несподівану ситуацію, допомогти її вирішити без істотних змін у заздалегідь погодженій з десятками учасників програмі акції. Це, перш за все, продюсер програми «Автоконтинент» Олег Сташко, наші незмінні «справжні полковники» – відповідальний редактор науково-практичного збірника «Державна безпека України» Сергій Шевченко і перший заступник головного редактора тижневика «Іменем Закону» Олексій Плаксін. Траплявся якийсь тимчасовий збій у супроводі колони – її «закривав» власним авто віце-президент ВАКЖу Максим Нефьодов, при цьому або сам виходив у ефір «Гала-Радіо», або як відповідальний співробітник редакції попереджав про включення когось із нас до прямого ефіру.

Душу гріє те, що з цією командою із серпня 2001 року, відколи Міністерство юстиції України зареєструвало ВБФ «Журналістська ініціатива», здружились активісти Фонду – члени правління, наглядової ради, керівники представництв у областях. Це голова Спілки журналістів АР Крим Людмила Хорошилова, генеральний директор Івано-Франківської ТРК «Галичина» Ольга Бабій, члени правління Віктор Володимирович Пасак, Михайло Михайлович Калініченко, директор творчого об’єднання Львівської ОДТРК Марія Веремчук, генеральний директор ТРА «Новий Чернігів» Ольга Капустян, редактор Севастопольського державного телебачення Світлана Євтушевська, головний редактор «Радіо Буковини» Тетяна Смолдирєва, перший заступник генерального директора Черкаської ОДТРК Валентина Рабцун, головний редактор донецької обласної газети «Жизнь» Дмитро Шишкін, головний редактор ТРК «Веселка» з Кіровоградщини Валентина Саєнко і, звичайно ж, незамінна вінницька «мафія»: серед якої – завредакції суспільних програм ОДТРК Марина Тепленко, редактор обласного радіо «Хвиля» Тетяна Скомаровська, головний редактор регіональної газети «Независимый курьер» Сергій Рибаченко та сотні інших моїх колег з міських, районних, обласних та загальнонаціональних ЗМІ.

Грудень 2010 року позначився тим, що, здобувши один з кращих результатів під час закритого голосування в доволі серйозному конкурсі, я стала членом громадської ради при Державному комітеті телебачення та радіомовлення України. На першому ж організаційному засіданні мене обрали секретарем ради. Навіть уявити не могла, скільки роботи над проектами документів до колегії, Кабміну та Верховної Ради додасться! Нинішнього ж року згідно з наказами голови Держкомтелерадіо України стала членом Комітету з премії ім. Івана Франка в галузі інформаційної діяльності та Комітету з премії ім. Вячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики.

Попри величезну завантаженість – не шкодую, бо звикла багато і плідно співробітничати з колегами. До того ж, із нинішнім керівництвом Держкомтелерадіо легко працюється. А в областях керують державними телерадіокомпаніями переважно люди, яких добре знаю не один рік, щиро поважаю за професіоналізм, порядність та надійність. На моє переконання, це, перш за все, стосується Любові Коваленко з Вінниччини, Олександра Савенка з Київщини, Ольги Куліш з Волині, Миколи Ляпаненка з Полтави, Віктора Бойка з Житомира, Лариси Якубенко із Сум, Олександра Митрофанова з Миколаєва, Андрія Велесика з Рівного, Михайла Шматова із Сімферополя, Віталія Гаркуші з Луганська, Валерія Долини з Херсона та інших.

Коли пишу ці рядки, боюся лише одного: вчасно не згадати когось із хороших людей. Мої ж ділові й особисті контакти такі широкі й так активно поповнюються (навіть у роки, коли я офіційно на пенсії), що припуститись такого огріху неважко. Серед моїх друзів або просто добрих знайомих – сотні людей, багатих на талант, доброту і порядність, а ще – надійність.

Через багато потрясінь мені довелося пройти. Передчасні втрати рідних і близьких людей, несподівані зрада і підлість, від кого не чекаєш, брудна заздрість та двозначні характеристики поза спиною. І все ж, пройшовши через усе це, маю шанс по-справжньому оцінити те, що маю, аби краще його зберегти від лихого погляду та слова.

Я щаслива дружина. Поряд зі мною Чоловік, на розуміння, підтримку та допомогу якого можу розраховувати в будь-якій ситуації. Інтелігентний, порядний, уважний і добрий – з ним мені живеться легко і спокійно. Ми з Сергієм розуміємо одне одного іноді без слів, і я в доволі зрілому віці зрозуміла, що зрештою означає – жити душа в душу.

Протягом 12 років після смерті Валерія я всі радощі та проблеми ділила лише з однією Людиною – донькою. Всерозуміюча, світла й віддана, з юності мудра, дорога моя дитино! Я завжди вірила й вірю в твою щасливу зірку, а ще – ніколи не сумнівалася в тому, що ти мене зрозумієш, почуєш і підтримаєш. І дійсно, як справжня вірна подружка, Оленка тримала на своїх тендітних плечах те, що для інших було закритою темою. І знали про це лише ми удвох. Тепер же домашня команда – майже в повному складі, що дає право вкотре подякувати Долі за її прихильність до мене, до всіх нас.

Оленка якось сказала: «Я все життя хотіла мати брата. І ось тепер він є: уже дорослий, розумний і виховувати його не треба. Усе й відразу». А я в свою чергу, вже й не сподіваючись, тепер чую на свою адресу дороге і в попередні роки забуте звертання «дочко». Особливо ціную, що так спілкується зі мною Людина, яка достойно йде по життю, шанована у своєму місті й у своєму робітничому оточенні. Я з радістю чекаю того часу, коли на період чоловікової відпустки до нас приїздить Володимир Онуфрійович. Тоді, залишивши гамірливий Київ, їдемо всі разом до благодатного Переяслава-Хмельницького. У садку, де в доброму сусідстві нам на радість дарують урожай старезні й зовсім молоді дерева, є змога говорити відверто і щиро. При цьому – бачити очі дорогих тобі людей. Знову ж таки, недалеко – батьківська хата, в якій порядкує дружна родина молодшого брата Сергія: дружина – Любаня, донька – Анжела. Перше ж знайомство з чоловіковою найближчою ріднею переросло в теплі, справді родинні стосунки зі взаємною приязню та розумінням. Микола, Людмила, їхні діти – теж члени нашої дружної команди. А може це ми – їхньої? Не суть важливо. Головне, ми – разом.

Жодне велике родинне святкування не проходить без дорогих і близьких людей – Юрія Григоровича Кожанова, Василя Пантелійовича Манька, Галини Василівни Кушніренко та її чоловіка Володимира Михайловича, Любові Василівни Роман і Петра Івановича Сови, Василя Павловича Пономаренка та його чарівної Людмили, моєї двоюрідної сестри Віри та її чоловіка Євгена, родини, на жаль, уже покійного Володимира Івановича Мазура.

Побувавши у складі офіційних делегацій в Австралії, Ірландії, США, Німеччині, Македонії, відвідавши добрий десяток інших країн під час приватних поїздок, вкотре переконуюся, що по-справжньому щасливою і впевненою почуваюся тоді, коли ступаю на українську землю. І що тут скажеш: тут мій дім! Моя єдина країна, незрівнянний Київ і рідний Переяслав. Тут моя родина, мої друзі, мої колеги, яким хочу бути потрібною. Бо ж хто посмів сказати, що осінь життя – не прекрасна і не щедра пора?

Якось я задумалась над філософським змістом слів «Усе, що нас не вбиває, нас робить сильнішими». Життя – великий Учитель. Головне – вчасно зробити свій, власний висновок. Зупинитись. Подумати. Попросити пробачення, якщо кого образив навіть ненароком. І... піти далі. Бо – треба жити. А це головне.

Грудень 2011 року