Справді знаковою подією державного масштабу став недавно семінар для керівників столичних і регіональних прес- і мас-медіа, інакше – засобів масової інформації, організований Всеукраїнським благодійним фондом «Журналістська ініціатива». Його засновник і керівник Людмила Мех зібрала журналістів України в місті Черкасах, і взагалі на малій батьківщині великого Тараса Шевченка, під і справді актуальним нині трендом «Культура мови – культура нації».

Що звернення до мовних джерел і культури мови в українських засобах масової інформації – справді на часі, актуальне, болюче питання дня, показали і семінар у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, виступи на ньому працівників кафедри стилістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, і сам аналіз друкованих видань України, теле- і радіопередач, і круглі столи, організовані для полеміки між самими журналістами. Дух українського слова – високого Тарасового слова! – мовби витав у повітрі всі три дні, 3–5 квітня, коли редактори газет і журналів, телевізійники і радійники з усіх кінців України подорожували черкаською землею, справді, колисковою землею для українського слова, адже й сучасна літературна українська мова унормувалася на основі полтавсько-черкаських говірок, і в основі її були дві непроминущі книги українських геніїв – «Енеїда» полтавчанина Івана Котляревського та «Кобзар» черкасця Тараса Шевченка. Звичайно, для сучасного читача, котрий знає силу-силенну слів і словників української мови, такі твердження звучатимуть дещо архаїчно, в українських газетах, як і в усіх інших масових виданнях, засилля варваризмів, макаронізмів, неологізмів – усім видно, але живемо ж не в архаїчні часи сліпих кобзарів і монастирських літописців, а тому й мусимо думати про життя українського друкованого слова в конкурентному, часто – ворожому мовному оточенні, не впадаючи в транс ксенофобії та примітивної архаїки. Недаремно в останніх своїх поетичних осяяннях сам Тарас Шевченко пророкував:

Ну, що б, здавалося, слова?

Слова та голос, більш нічого...

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує...

..............................................

Возвеличу

Малих рабів отих німих,

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово...

Але одна справа – красне письменство, художня література і мова поем і романів, поетичне слово, інша справа – повсякденна мова газет і журналів, котрі виходять в Україні українською мовою. Адже відомо, що наша Батьківщина – колиска багатьох народів, і без малого півстоліття нараховують у своєму біографічному скрипті газети угорські, єврейські, видання азовських греків-румеїв тощо. Не кажу про газети російські – в Україні їх питома вага переважає, напевно, всі українські, україномовні видання. Проте коли на семінарі мова йшла про мову, про її культуру назагал і культуру мови в друкованих ЗМІ, на українських телеканалах, у радіопередачах тощо, було відрадно дізнатися про те, що й південноукраїнський ареал не пасе задніх у цьому плані. Фахівці Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка дуже високо поціновують високу ж культуру мови в миколаївському тижневикові – газеті «Щотижня», додатку до незалежної громадсько-політичної газети «Южная правда». У семінарі та в усіх заходах на черкаській землі взяли участь і редактор «Щотижня» Любомира Стеценко, і шеф-редактор «Щотижня», головний редактор «Южной правды» і голова Миколаївської обласної організації Національної спілки журналістів Микола Стеценко. Спільно з колегами по газетному цеху в усіх семінарських і загальнокультурних програмах семінару взяв участь і автор цих нотаток – т. в. о. головного редактора газети «Рідне Прибужжя». До того ж мені, єдиному серед усіх присутніх тут журналістів України лауреатові Шевченківської премії, на землі Тараса Шевченка випала подвійна ноша – представляти два жанри: щоденний – газетний, і вічний – поетичний... Але і хліб-сіль од ректорату університету, котрий має ім’я великого гетьмана України, але самим Т. Шевченком поцінований, скажемо делікатно, не дуже однозначно, і виступи перед журналістами країни та земляками Кобзаря я зовсім не схильний виносити в центр уваги читача. Не пишу – «в епіцентр» іще й тому, що ми хибно вживаємо це поняття навіть у своїх статтях. «Епі» – «над», і на таке тлумачення має право, а точніше, як з’ясували вчені з Києва, – має повне право лише автор колись популярної, та й нині діючої телепрограми В’ячеслав Піховшек. І в нашій газеті популярне слово «наразі» теж не таке однозначне, і теж у багатьох випадках вживається не так і не там. І я вже остерігаюся писати, що українське друковане слово – «на маргінесі», бо слово красиве, а значення його – мало не «бомжівське»: хіба і справді українське слово в Україні на обочині, узбіччі, край битого шляху?

Слова, слова, слова...

 Але слово друковане – це не просто слово і не просто слова. Журналісти вели про це мову, перейняту полемічним огнем, пристрастю й пафосом, полемізували між собою і на неформальних круглих столах у санаторії «Мошногір’я», побувавши на екскурсії в селах Шевченковому (Керелівка) та Моринцях; обидва ці села пов’язані з іменем Тараса Григоровича Шевченка та його батьків – Катерини Якимівни і Григорія Івановича. Спалахувала полеміка зазвичай після того, як ми клали квіти і хрестилися над могилами батьків Тараса, коли відвідували хати-макети, споруджені вже в нові часи за автентичним рисунком олівцем юного тоді студента Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, улюбленого учня Карла Петровича Брюллова, – Тараса Шевченка, що і вмре на антресолях своєї петербурзької квартири в статусі академіка-гравера, але вже великим українським поетом, автором геніального, безсмертного «Кобзаря». У музеї Т. Г. Шевченка в с. Шевченковому знайшли навіть мальовані ще козачком Тарасом портрети його хазяїв і власників – пана П. В. Енгельгардта і його дружини, та ще портрет можливої панової коханки... Що ж, у панів були свої проблеми, тож і 2500 рублів асигнаціями за кріпака-художника пану знадобилися, тим паче, що сам пан був... байстрюком, «побічним сином», але... дворянин! 

У задумі та в жалобі схилялися сучасні майстри газетного слова, наратори телеканалів і в музеї нашого колеги по цеху в молоді роки, а нині загиблого Героя України В’ячеслава Чорновола. Адже починав свій терновий шлях уродженець с. Вільхівці Звенигородського району студентом факультету журналістики Київського державного університету, працював у тодішніх газетах, а вірші друкував іще школярем...

До честі керівників Черкаської області треба сказати, а це важливо і для керівництва наших обласної ради та облдержадміністрації, що в рамках семінару вони презентували і реальну, реалізовану Державну програму «Золота підкова Черкащини» на 2006–2009 роки. Із заздрістю слухав автор цих нотаток і всі колеги півторагодинну, без папірця, розповідь про історичні пам’ятки середнього Подніпров’я заступника голови Черкаської облдержадміністрації професора Анатолія Юзефовича Чабана – нам би таке реалізувати в унікальному за красою Північному Причорномор’ї, нашому Прибужжі! Скіфських курганів на Черкащині, виявляється, не менше, як у нас, але там їх не розорюють і не плюндрують, а в нас уже за рік-два од Національного заповідника «Ольвія» самі спогади зостануться. І не тільки від нього...

Великий патріот і великий наратор-організатор (лат. narrator – розповідач) – генеральний директор обласної державної телерадіокомпанії Михайло Михайлович Калініченко, котрий провів всеукраїнський телефестиваль «Калинові острови» на Черкащині до фестивалю в Коблевому (2004) – ще в 2003 році, й повторив (!) буквально минулого року, 2007. Та ж у нас і для цього творчі сили, і мудрі державні мужі та дами – ось вони, разом із лицарями пера, працівниками телекамери та мікрофона трудяться над програмами... А поточні життєві проблеми... Що ж у всій Україні проблеми схожі й різні – про це мені казали в інтерв’ю і віце-губернатор, і гендиректор ОДТРК, і гендиректор ВБФ «Журналістська ініціатива», і голова Шевченківської сільради, і прості селяни – жителі Черкащини, з якими випало заспілкуватися. Чарівна українська природа, неповторна краса українських жінок, усе те, що й словом пояснити нелегко, проймає душу до глибини і зостається на все життя. І типова для нашого часу бездуховність і розгул телевізійної попси вже не така демонічна, не така страшна. Є вершини, і низини є...

Але за всіх умов у нас є Україна, українська мова, Тарас Шевченко. І ми не сироти в цьому світі, не безбатченки, не байстрюки бездольні, не бездомні – в цьому найбільший урок нашої націєтворчої місії.

Дмитро Кремінь

Обласна газета «Рідне Прибужжя» (№ 42, 12.04.2008)

Фото Василя Соловйова