Чи знаєш, читачу, що наш Запорізький край – це батьківщина інтегрального українського націоналізму? І радянського дисидентського руху 60-х років теж! А ще ми – «родина застоя», а за деякими оцінками, і колиска людської цивілізації. Хоча вже британськими ученими офіційно підтверджено в підручниках, що саме з наших країв розпочалося поширення індоєвропейських мов.

 

Замість передмови

 

Хтось про це чув, хтось і не хоче чути, хтось лише помірно експлуатує тему козаччини і Січі, про яку кажуть, що вона розпочиналася на Хортиці. Однак системи в розробці надзвичайно багатого героїчного й трагічного минулого Запорізького краю і не видно, і не чути. Бо для дуже багатьох, і у керівних кабінетах, перш за все, що з того, що Дмитро Донцов – теоретик українського інтегрального націоналізму, родом з Мелітополя? І що легендарний генерал-дисидент Григоренко теж наш земляк? То кому від того за спину дме? Навіть та обставина, що свою кар’єру як першої партійної особи Брежнєв починав із Запоріжжя, викликає певний інтерес і не більше того.

 

Трішки зрушилася справа щодо Кам’яної могили біля Мелітополя, котру деякі вчені бачать початком сучасної людської цивілізації. Хоча дуже мало народу ознайомлені з картою із підручника The Story of English, і з тим, звідки починаються стрілочки поширення європейських мов і до Малої Азії, і до британських морів.

 

Причини нашого безпам’ятства дві. По-перше, ми багаті. Поки димлять і отруюють все навкруги заводи, нам все рівно. І думати, як спробувати жити надзвичайно прибутковим для інших туризмом, ми готові найчастіше тільки у мріях. Тим більше, що Бог дарував нам Хортицю та Азовське море, і тому завжди можна успішно «отчитаться о проделанной работе».

 

По-друге, ми надто зашорені політикою, засліплені й забиті «Кратким курсом истории ВКП(б)». Про якого там Донцова, про якого Григоренка може йти мова, коли відомий наш краєзнавець (і автор нашої газети) Олександр Олійник не може добитися увічнення пам’яті земляків – Героїв Радянського Союзу! Котрі з тих чи інших причин і міркувань колись випали із пропагандистської обойми ЦК і обкомів. Від нас невпинно іде у вічність покоління фронтовиків, а, за великим рахунком, ніхто так і не почесався, щоб написати правдиву запорізьку історію хоча б 18–20 серпня 1941 року. Все й сьогодні базується на баченні видатної ролі, коли не обкому, то вже НКВС точно. Енкавеесівці, нагадаємо, у паніці підірвали свій, коли можна так сказати, офіс на вулиці Грязнова одним із перших. За півтора місяця до приходу гітлерівців у Запоріжжя...

 

Край, де вміють берегти святині

 

Ось такі невеселі думки навіяло відрядження на Черкащину. Там, ми про це вже писали, проходив семінар працівників мас-медіа, котрий організували Всеукраїнський благодійний фонд «Журналістська ініціатива», місцева облдержадміністрація та теж державна, але телерадіокомпанія «Рось». Ось там, спочатку в стінах Черкаського національного університету, ми помітили дещо інше, ніж у нас, запоріжців, ставлення до історії, до національної пам’яті і святинь. До речі, ви не повірите, але окрім московських та інших російських вишів, лише Черкаський університет (ректор Анатолій Кузьмінський) зумів відкрити свій філіал (українська філологія!)... у Севастополі.

 

Однак найцікавіше було потім, коли в конференц-залі санаторію «Мошногір’я» відбулася прес-конференція. Відразу наголошу, що до того санаторію нам не можна – ми з нашої «димокачки» просто отруїмося чистим повітрям соснового урочища і втратимо слух від співу птахів. Так ось на прес-конференції з гостями зі всієї України спілкувався заступник голови Черкаської облдержадміністрації Анатолій Чабан. Пан Чабан – доктор наук і професор історії – прочитав журналістам таку лекцію, що багато хто з присутніх й роти пороззявляв.

 

Власне, було з чого. Хоч Черкащина і наймолодша область в Україні (рік народження – 1954-й), а її обласний центр – Черкаси – місто хоч древнє, але стартувало в тому ж році з 54 тисяч населення (зараз 300 тисяч), але Бог дарував їй Історію. І черкасці всі останні роки не безплідно дебатували, «кто более матери истории ценен», а провели титанічну роботу, щоб систематизувати і зберегти для нащадків усі визначні події, котрі трапилися на теренах області, не забувши імена всіх великих людей, котрі пов’язані з їхнім рідним краєм.

 

Зокрема, зібрано 1000 знахідок 40-тисячорічної Трипільської культури. Крім того, тепер, завдяки ученим, уже ні в кого не викликає сумніву, що назва потужного слов’янського племені «руси» пішла від цілої низки черкаських рік – Рось, Росава, Росовиця. Добре відомий запоріжцям Дмитро (Байда) Вишневецький починав з того, що був канівським старостою. На Черкащині...

 

Та що там казати – у козацьку добу протягом 200 років українців називали черкесами (саме так, з маленької літери пишеться й у хроніках тих часів). Власне у Черкасах (місті) коронувалися 17 гетьманів України до Богдана Хмельницького. Та й Великий Богдан, і його батько – черкасці. Адже Черкаси, Чигирин, Суботів, Лисянка – учені не можуть визначитися, яке з цих міст чи містечок є батьківщиною Богдана Хмельницького – все це теж сучасна Черкаська область.

 

Черкащина – це Умань з її Софіївкою і не тільки, це Корсунь-Шевченківський, на ділі другий Сталінград, але вже на Правобережній Україні. Це ціла низка сіл і містечок, де народилися видатні письменники Нечуй-Левицький та Старицький, композитор Гулак-Артемовський («Запорожець за Дунаєм»), вчені Максимович і Симиренко, воєначальники Черняхівський і Дерев’янко, видатний борець-богатир Іван Піддубний...

 

Так викреслився туристичний маршрут «Золота підкова Черкащини». В «основі» згаданої «підкови» з одного боку – Чигирин-Суботів-Холодний Яр, з другого – Канів, а на маківці – Умань та «Батьківщина Шевченка». Це 87 об’єктів загальнонаціонального значення і аж 145(!) місць, пов’язаних з ім’ям Тараса Шевченка. Взагалі ж у межах Державної програми «Золота підкова Черкащини» розпочато роботи на 159 об’єктах! Який це має вигляд, уже після прес-конференції Анатолія Чабана, журналісти змогли побачити на власні очі.

 

Шевченкова земля

 

Автобус помчав учасників семінару до Звенигородщини – батьківщини Тараса Шевченка. Хоча й не тільки Шевченка. Одразу відзначимо хороші дороги – на шляху трапилося з п’ять дворівневих транспортних розв’язок. Тобто шляхову інфраструктуру на Черкащині вже створено. Кажуть, що лише до десяти сіл ще не дійшов асфальт. Та не знають, до яких...

 

Гірше з газом. Лише втручання Президента Ющенка дало змогу розпочати газифікацію в рідному селі Шевченка Моринцях і селі його дитинства Шевченковому. За всіма ознаками слабенько з пасажирськими перевезеннями – потужного руху маршруток, як у нашій українській туристичній Мецці – на Південному березі Криму, ви на Черкащині ще не побачите. Як і достатньої кількості готелів, пансіонатів, кафе (останні, з тих що є, гріх не відвідати – готувати, зокрема в Лисянці, українські страви уміють. Однозначно...). Однак не все відразу. Головне, що вже є що туристу побачити!

 

Ось Вільховець, поряд зі Звенигородкою. Це мала батьківщина В’ячеслава Чорновола (а ви все вперто вважаєте, що «націоналізм» родом зі Львова?). Цегляний будинок післявоєнної побудови – не за місцевою модою зроблений, бо батьки Чорновола – сільська еліта тих часів – шкільні вчителі. У дворі – колодязь, пасіка, а поряд невеличкий схил до сільського ставка (нині, щоправда, порослого очеретом). У дворі садиби – бюст колишнього лідера Руху, а от біля сільського будинку культури височіє пам’ятник Леніну, що й іншому райцентру завидно...

 

У чорноволовій оселі цікава експозиція – ось фото семирічного хлопчика (1945-й) – у заляпаних грязюкою чобітках, а ось лист 13-літньому Славку з піонерської газети «Зірка»... А ще атмосфера житла тих часів – меблі, посуд... «Це було так недавно, це було так давно»!

 

Приблизно за 15–20 кілометрів від Вільховця – Шевченкове, або як місцеві жителі кажуть, Керелівка. Ми більш звичні до Кирилівки, однак село пішло не від Кирила, а від дерев’яних ковшів для просіювання зерна (керели), якими промишляв у давнину місцевий люд. Село, звичайно, охайне й доглянуте, однак помічаються кинуті хати – немає роботи людям. Голова сільради Михайло Падзіна сипле цифрами: у селі 3003 жителі (а було до Голодомору-33 п’ять тисяч), 15 родин – родичі Тараса Шевченка (29 осіб). Однак своє головне завдання він бачить не в цифрах, а в робочих місцях, які треба дати людям. А ще в перейменуванні села у Шевченківську Керелівку.

 

Далі від пам’ятника Великому Кобзарю, що на центральному майдані (і поблизу могили батька Григорія Івановича – спасибі надгробку з написом, викарбуваним самим Тарасом, тому він і зберігся), рушили власне до музею «Батьківщина Тараса Шевченка». Невеличкий музей, однак кілька раритетів – стіл з батьківської хати, весільний рушник сестри Катерини, багато предметів побуту тієї епохи. А ще посмертна маска з шикарними вусами, які не звично для нас звисають донизу, а досить по-гусарському – в боки). Може, це й соромно, але тільки в музеї дізнався, що батько Шевченка Григорій прожив лише 44 роки, а дід Іван – 101 рік! У музеї є портретний рисунок діда, написаний олівцем Тараса Шевченка. Поряд хатка. Вона звичайна, дерев’яна, реконструйована за малюнком Тараса Григоровича. Стеля – тільки в жилому приміщенні. Піч, лежанка, рушники, образи, глечики й горщики, а ще глиняна долівка, посипана запашним сіном. У сінях стелі немає – одразу солом’яна стріха. Комин – довгі дерев’яні кілочки, обмазані глиною...

 

Хата стоїть трішки збоку від свого справжнього місця розташування – бо на місці власне Шевченкової хати скульптура маленького школяра Тараса. А нижче – у «садку вишневому коло хати», ближче до традиційного в цих місцях ставка – могила матері Катерини Якимівни. Помираючи 40-літньою, попросила поховати тут, щоб не бути далеко від дітей (Тарасові, наприклад, було тільки 9 років). А село Керелівка було велике – до кладовища далеченько.

 

Неподалік від хати Шевченка величний сільський храм. Десь тут же, у Шевченковому, вже теж реконструйована чумацька хата. Яку ми, на жаль, за браком часу не побачили. Наступного разу...

 

Переїхали до села Моринці, де Тарас народився і до року проживала його сім’я. Тут також є що побачити – реконструйована хата діда Якима, хата місцевого коваля-розбишаки Колесника, у якій, власне, і народився Тарас Шевченко. Коваля заслали на каторгу, а хату відомий з історії пан Енгельгардт віддав на поселення Григорію та Катерині. Але коли через рік Колесник втік із Сибіру, то сім’ї довелося перебиратися в Керелівку.

 

Біля хатки (вона нічим не відрізняється від керелівської) пам’ятник матері – теж на місці, де, власне, і стояла хата, а поряд реконструйована кузня Колесника. Остання, до речі, діюча. Музейна хранителька – така собі енергійна жіночка, досить вправно все нашому братові показала і розказала. Поряд капличка, а за нею – традиційний ландшафт цієї місцевості. Так, саме тут могло зародитися козацтво, саме тут могли бути повстання гайдамаків, бо вести партизанську війну посеред лісів, ярів та надзвичайно родючих чорноземів можна було десятиліттями...

 

Цікаво, що між Моринцями і Шевченковим лежить село з назвою... Шампань.

 

Трохи далі на Захід – районний центр Лисянка. У містечку кілька цікавих храмів, однак головна старожитність – це саме та криниця, з якої 13-літній Тарас, що вчився малярства у дяка, носив воду школярам. А взагалі в районі (і, напевне, в інших справа поставлена не гірше) – усе взято на облік. Тут бував Шевченко, тут Хмельницький, тут Пилип Орлик, а отут знайшли... бивень мамонта.

 

І взагалі край сподобався. Коли черкасці щось самі, а щось за допомогою держави (Президент Ющенко рішуче взявся за газифікацію міста останнього спочинку Шевченка – Канева), доведуть почате до логічного завершення, то на «Золотій підкові» не побуває тільки якийсь дрімучий чоловік. І не тільки з України, Польщі чи Ізраїлю (щороку до Умані приїздять до 15 тисяч прочан-хасидів). Але й з Росії. Бо Умань – це ще й Пушкін, і декабристи, і ще багато чого і кого.

 

Одне слово, люди, яким довірено регіон, дивляться в майбутнє, старанно вглядаючись у минуле. Роблять це професійно, розумно і, як нині модно казати, прагматично. Хай їм щастить на їхньому шляху!..

 

Леонід Сосницький

 

Міська газета «Запорозька Січ»

 

Черкаси – Вільховець – Шевченкове – Моринці – Лисянка