Олена Павлівна Руденко (55 років, Полтавська область, Пирятинський район, с. Березова Рудка) 

 

На 11.03.2022 в мене був куплений квиток. Я мала поїхати до своєї старшої дочки, яка живе  в Португалії, доглядати онука. Я вже звільнилася з роботи, працювала в аграрному коледжі, зібрала свої речі в дорогу і тут трапилось непоправне. Війна.

 

Моя менша дочка працює в Києві, вона генетик. Я дуже хвилювалася за неї. Найперше в мене була місія вивезти свою дитину в безпечне місце.

 

Страх з першого дня війни. Ми живемо за п’ять кілометрів від Чернігівської області, на перехресті Київської, Черкаської та Чернігівської областей. Дорога міжнародного значення Київ – Харків стала з початком війни дуже небезпечна. Відразу почались великі обстріли, ракети над нами почали літати. На другий день літаки почали літати. І вдень, і вночі гуркіт, вибухи. Постійний страх.

 

З першого дня в нас запроваджена комендантська година й постійно лунала повітряна тривога. Ночі ми проводили в погребі. Було дуже страшно. За 30–40 кілометрів йшли запеклі бої. Бомблять і бомблять. Отак виходиш, стаєш на землю й чуєш, як вона дрижить. Небо червоне, аж чорне.

 

Я у своєму будинку [живу]. З першого дня ми приймали біженців, знайомих через знайомих. І тут дочка мені дзвонить і каже, що вони виїжджають. Вона в той час була зі своїм хлопцем у Білій Церкві. І в один момент ми прийняли рішення теж їхати. Я почала моніторити ситуацію. Більшість доріг перекриті. Знайомі підказали маршрут, за яким ще можна було виїхати, об'їхати Київ.

 

Моя подруга ночувала в нас з першого дня війни, вирішила їхати з нами. Сусід попросив вивезти його дружину з малою дитиною.

Чоловік за дві години підготував машину. У нас “Таврія”, автомобілю 30 років. Їхало чотири дорослих і дитина.

 

Було дуже важко. Було дуже страшно. Години дві ми їхали самі, через поля, через блокпост. Поза Києвом нашестя людей і машин. Вже була ніч, ми їхали в невідомість. Дитина плакати почала. Деякі машини зупинялися просто на дорозі, бо закінчилось пальне. Бензин не всюди на заправках був. У Вінницю ми приїхали того дня, коли бомбили аеродром. Дякую дуже людям із села Погребище. Нас прийняли на ночівлю в дитячий садок “Дивосвіт”. Дві доби ми добиралися до Львова, 900 кілометрів проїхали на старенькій машині. У Львові зустрілися з дочкою.

 

Зараз, коли ми у безпеці, мені одне хочеться запитати: за що?

 

Записано 08.03.2022 у Львові в тимчасовому притулку для жінок і дітей ГО “Жіночі перспективи”. 

 

 * * * 

 

Поліна (м. Харків, Холодногорський район. Молода жінка) 

 

Во Львов ехали в поезде 22 часа, стоя. Я с мамой приехала, папа остался дома.

 

В Харькове мы живем возле танкового училища. Русские выпустили по училищу 9 ракет, все горело. Стекла в домах все вылетели. У нас стекла были заклеены скотчем, их просто примяло.

 

Очень страшно, когда летит бомба – слышно свист. Когда мы уже в поезде ехали, мне часто казалось, что я слышу этот свист, что что-то летит. Когда танковое бомбили, был вечер, часов 10, мы уже ложились спать. Мы живем в 9-этажном доме, мы прятались в тамбуре, там полностью глухие стены. У нас тамбур на четыре квартиры. Дом дрожал, конечно, сильно.

 

Сейчас я в безопасности, мы гуляли по Львову. Я очень переживаю за мою одногруппницу, в Мариуполе. Она пятый день не выходит на связь. Я надеюсь, у нее все хорошо.

 

Записано в тимчасовому прихистку для жінок і дітей ГО “Жіночі перспективи” 07.03.2022, Львів.

 

Продовження. Початок див. тут