Заслужений журналіст України, член правління ВБФ «Журналістська ініціатива» й волонтерка Марія Веремчук надіслала зі Львова низку розповідей біженців з різних регіонів України. Крім того, записала свідчення людей також українська письменниця й волонтерка Дарія Лозовик. Надісланий матеріал вміщуємо і його переклад – англійською.

Олеся Баракат, 52 роки, син Рінат Баракат, 13 років

  Рінат: Мене звати Рінат, мені 13 років. Я приїхав з Харкова. Після першої ночі, коли все почалося о п’ятій ранку, почалися обстріли, я провів 9 днів у селі Водолага – це приблизно 50 км од Харкова. Далі я їхав до Львова три дні, а потім я планую переїхати зі Львова до Європи, щоб бути в безпеці й далі навчатися.

Для мене найстрашніша була перша ніч, коли почалася війна. До цього я тільки чув постріли зі зброї, але не чув ракет чи бомб. І ще танки я почув. Коли у Водолазі ми сиділи, ми чули, як біля нас їдуть танки й БТРи. Це було ніби не страшно, але я ставив собі питання, навіщо вони їдуть у Водолагу, це ж далеко від Харкова, нащо вони хочуть на нас нападати.

Ми звідти дуже довго їхали, три дні, тому що були пробки. За допомогою навігатора ми їх об'їхали, а так то люди їдуть навіть п’ять або й шість днів. Там одна пробка стоїть 11 чи 16 годин.

  Олеся: Мене звуть Олеся, я з міста Харкова. Я мати трьох синів: двох дорослих і Рінатові 13 років. Дуже хвилювалася за них, більше, ніж за себе. Це таке, материнське.

О другій годині ночі молодший син прокинувся й каже: «Невже вони нападуть?» Я кажу: «Не може бути, лягай і спи». Не вірили ми до останнього. Заснув він, я його заспокоїла. Це 24 [лютого] було. А о п’ятій ранку це все почалося. Чоловік мій наперед з сусідами домовлявся, якщо нападуть, то в них машина була зібрана. І ось сусідка взяла своїх двох синів, тому місце в машині було тільки для нашого молодшого. Я його в машину посадила, тільки свідоцтво про народження йому дала, і відправила з сусідами. А середній син, він живе не з нами, він айтішник, я йому кажу: «Швидко збирайся й виїжджай» І він з друзями теж машиною, теж по пробках, дві доби й одразу до Львова. Тому що його компанія айтішна перевезла до Львова свій офіс.

І ми сиділи з чоловіком, я не пам'ятаю, п’ять чи шість днів... Але мама 82-річна там залишилася й сестра поряд з нею... Усе ми пройшли, і черги по чотири години під обстрілами, і бомбові удари, всього було. Світло вирубалося, і ми дві доби пекли картоплю в каміні. Але тримало те, що дзвонили синам. Потім зламався телефон. Купити новий чи полагодити нема можливості, син написав друзям, може, хтось може мамі віддати телефон, то буду вдячний або відправлю кошти. Знайшовся один хлопчик, каже, що не виходить з дому. Хіба якщо ви приїдете до аеропорту, а там же обстріли постійні... Тоді заберете телефон, але привезіть корм для собачки. І от ми під обстрілами поїхали. По дорозі побачили, що вже спалили школу, яку я чудово знаю, я сама в школі працюю. Окупанти пробилися до школи, і щоб викурити їх звідти, то спалили повністю. Проїжджали ми біля загарбницької техніки, бачили спалені БТРи…

А сьогодні вже перша смерть у нашій школі. Ми ж листуємося всі. Хлопчик, який працював гардеробником, 19-річний, дуже гарний хлопчик був. Сьогодні на ринку стояв у черзі по продукти, і влучило в нього. Це було у 12-й ранку. Це перша смерть, яка вже поряд. Обстріли йдуть і зараз, я чоловікові телефонувала. Він дім охороняє, вони там цілою вулицею тримаються. Хто чим може забезпечує, хто не боїться їздити кудись. Хтось роздає те, що в нього є. Багато й не виїжджають, а я не могла. Авіаудари постійно, і треба було дитину якось рятувати.

Ми з подругою 12 годин стояли в черзі на вокзалі, щоб сісти до поїзда. Не могли рухатися. Бачили жінок, які билися, повний треш... для мене страшна історія, коли ми стояли в черзі в туалет, а чоловіки підходили й при нас, перед жінками просто все робили. І цей сморід і бруд... Я трималася, бо мені треба сина рятувати, а жінка поруч мене каже: «До чого ми вже докотилися! Ми вже ж не люди...» А я їй кажу, що нічого, мусимо триматися, все ще буде добре.

У вагоні в нашому купе ми їхали спочатку, нас було десять осіб. Потім заходили ще люди й діточки, ми не могли не пустити, і нас стало п’ятнадцять. У вагоні 150. Люди стояли в тамбурах, спали в проходах. Але, слава Богу, добралися. Я зразу розридалася, як син нас зустрів тут, у Львові. Нас на два дні поселили в офісі в нього (сміється), і ми там спали на матрацах. А потім треба було кудись далі. У мене є знайома, викладачка малювання, ми були разом у жіночому таборі в Закарпатті, співали, малювали там. Я їй подзвонила, вона знає мою проукраїнську позицію, яка була завжди. Вона мене сюди привела. Це нас врятувало.

Дуже вдячна всім львів'янам, тому що дуже гарно приймають. І на вокзал у Львові ми прибули, то була комендантська година, а нам кажуть, то нічого. Ніхто не кричав, усе розуміли, своїх людських якостей [ніхто] не втрачав.

Що ще розповісти хочу. Що мій старший син, він був гарний спортсмен, тенісист. З 16 років він був у американському університеті, отримував стипендію як гарний спортсмен, і навчався він добре. Потім переїхав до Канади. І ось у нього дівчина там була – росіянка. І він спочатку казав: «Ну, мамо, ну то й що!» А тепер те, що відбувається, це його вразило. Він уже не з цією дівчиною. Тепер він усе розуміє, і каже, що якщо в батька не буде грошей, то сам допомагатиме витягнути малого. Каже, щоб поки що ми вибиралися до Польщі, я шукала роботу, а він передаватиме гроші нам. Це буде дешевше, ніж у Канаді, у Торонто все дуже дорого. Тепер сам телефонує, весь час на зв'язку з нами. Якщо раніше це було рідко, то зараз він з нами. Я сподіваюся, він теж стане такою людиною, яка може думати не тільки про власні особисті справи. Середній син мав і американську, і канадську візу, і коли почали працівники посольств вивозити свої сім'ї, то старший телефонував йому і казав: «Давай, виїзди! Білети, гроші є, лети до мене». А той каже – ні. Я українець, я не покину Україну.

Треба не розслаблятися. Треба вірити. Я вірю. Наші вчителі пишуть, що такі настрої в людей у Харкові, що все буде добре. Спочатку я вірила, що росію зупинять на міжнародному рівні, бо це страхіття... Зі старшим сином говоримо, він теж не розуміє, чому досі відкрите небо, чому немає прямого втручання з заходу. Навіщо в центрі Європи триває це страхіття? Не розумію, чому росію не зупинять. Тепер я дуже вірю в наші Збройні сили і Президента Зеленського.

Записано в тимчасовому прихистку для жінок і дітей ГО “Жіночі перспективи”, Львів, 09.03.2022.

* * *

Olesya Barakat

Olesya Barakat, her son Rinat Barakat

[Translated from Ukrainian]

Rinat: My name is Rinat, I’m 13 years old. I came from Kharkiv. How I spent the last ten days… After the first night, when everything began at five AM, the shooting began, I spent 9 days in the Vodolaha village, it’s about 50km away from Kharkiv. Then I spent three days traveling to Lviv, and then I plan to go from Lviv to Europe so that I can be safe and keep studying. For me, the first night was the scariest, when the fighting began. Because before that I’ve only heard gunfire, but never rockets or bombs. I heard tanks, too. When we were staying in Vodolaha, we heard tanks and APCs passing us. That in itself wasn’t really scary, but I couldn’t stop wondering why they’re going to Vodolakha, it’s far from Kharkiv, why they would want to attack us. It took us a really long time to drive from there - three days, because of traffic jams. We avoided them with the help of the GPS, but otherwise folks can travel for as long as 5 or 6 days. One of the traffic jams has been in standstill for 11 or 16 hours.

Olesya: My name is Olesya, I’m from the city of Kharkiv. I’m the mother of three sons: two adult ones and Rinat is 13 years old. I was very worried about them, more than about myself. You know, being a mother and all. 

At 2AM my youngest son wakes up and says “They’re really gonna atack, aren’t they?” I say: “No way, go back to sleep.” We didn’t believe it till the last minute. He fell asleep, I calmed him down. That was on the 24th. And at 5AM it all started. My husband planned it out with the neighbors in advance: if we’re attacked, then their car is ready. So the neighbor took her two sons, so there was only room in the car for our youngest. I put him in the car, only giving him his birth certificate, and sent him with the neighbors. And our middle son doesn’t live with us, he’s an IT guy, I tell him: “Hurry up, pack up and leave”. And he and his friends also drove, also through traffic jams, for two days straight to Lviv. Because his IT company moved their office to Lviv.

So my husband and I sat there for, I don’t remember, 5 or 6 days. But my 82-year-old mother stayed there and my sister with her. We went through everything: 4-hour lines during gunfire, and bomb strikes, everything. The power went down, and we cooked potatoes in the fireplace for 2 days. But what kept us going was calling our sons. Then the phone broke. There’s no way to get it repaired or buy a new one, so my son wrote to his friends: maybe someone can give my mama a phone, I’ll be grateful or reimburse you. One boy came through, and said he doesn’t leave his house. Unless you come to the airport, but there was constant shelling there. Then take the phone, but bring dog food. So we drove under fire. On our way, we saw that a school I know very well, I work at a school too, was already burnt. The occupiers broke into the school, and they had to set it on fire to smoke them out of there. We passed by invader equipment, saw burnt APCs…

And today we had the first death at our school. We’re all texting one another, you know. The 19-year-old boy who worked in the coatroom, he was a very handsome boy. He was in line for groceries at the market and got hit. That was at 12 in the morning. It’s the first death that’s close. The strikes keep coming, I called my husband. He’s guarding the house - they’re holding down the whole street there. Everyone’s helping supply what they can, those who aren’t afraid of driving places. Others give what they already have. Many aren’t leaving, but I couldn’t stay. The airstrikes are constant, and I needed to save my kid somehow. My friend and I stood in line at the train station for 12 hours to get on a train. We couldn’t move. I saw women fighting each other, all-out trash. I have a scary story when we were waiting in line for the bathroom, and men would come up and just go and do everything in front of us women. All that stench and dirt. I held on, because I needed to rescue my son, and the woman next to me said: “What have we come to… We aren’t people anymore…” And I tell her that it’s alright, we have to hold on, everything will be fine.

On the train, our compartment initially had 10 people. Then more people and little kids came, and we couldn’t turn them away, and it became 15. 150 in the train car. People stood in gangways, slept in the walkways. But, thank God, I got there. I started bawling when my son met us here in Lviv. They put us up in his office for two days (laughs) and we slept there on mattresses. And then we had to go on somewhere. I have a friend, an art teacher: we met at a women’s camp in Zakarpattia, sang there, painted there. I called her, she knows that I’m pro-Ukrainian and always was. She brought me here. This saved us. 

I’m thankful to all Lvivians, because they’ve been very hospitable. When we arrived at the train station in Lviv, it was after curfew, but they told us it was fine. No one yelled, everyone was understanding and didn’t lose their humanity.

There’s something else I wanna tell you about. My oldest son was a great athlete, a tennis player. He was at an American university from 16 on, got an athletic scholarship and got good grades. Then he moved to Canada. Well, he had a Russian girlfriend there. At first, he said “Come on, Mama - so what?” And now, everything that’s happening, shocked him. He’s not with her anymore. Now he understands and says that if his father doesn’t have enough money, he’ll help get his little brother here. He’s telling us to go to Poland for now, for me to look for work, and he’ll send us money. It’ll be cheaper there than in Canada, everything in Toronto is very expensive. Now he calls us all the time, always in touch. While that would rarely happen before, now he’s with us. I really hope he becomes a person that thinks beyond their personal affairs. My middle son had both American and Canadian visas, and then the embassy workers started getting their families out, the oldest would call him and tell him: “Come on, leave! There’s money for tickets - fly over here.” But he said no. I’m Ukrainian and I’m not leaving Ukraine.

We need to be vigilant. We need to be faithful. I have faith. Our teachers are saying that the morale in Kharkiv is high, that everything will turn out well. At first I had faith that Russia would be stopped on the international level, because this is all horrible. I talked to my oldest, he also doesn’t understand why the skies are still open, why there hasn’t been direct involvement from the West. Why such horror is taking place in the center of Europe. I don’t understand why they won’t stop Russia. Now I have great faith in our armed forces and President Zelensky. 

[Recorded in a temporary women’s and children’s shelter run by “Women’s Perspectives” community organization; Lviv, March 9, 2022]