Італійський часопис tutti.ch публікує уривки з меморіальних видань про оборонців Маріуполя. Ці книжки, видані у Вінниці, нагадаємо, восени 2025 року вперше презентовано за межами України – в Республіці Косово (Українські книжки «Душа в місті Марії» і «Янголи Маріуполя» презентували на Балканах).

У публікації для іноземного читача зазначено, що оборона Маріуполя на Донеччині 2022 року тривала 86 днів, 82 з яких місто було повністю оточене. За даними британської газети The Guardian, під час облоги 95 відсотків жертв становили цивільні особи й лише 5 відсотків – військовослужбовці. Дуже мало відомо за межами України про тих, хто захищав місто: тих, чиї імена стали символами української стійкості; тих, хто, попри повне оточення протягом трьох місяців, героїчно стримував сили противника, які значно переважали, зазначає часопис. Оборону тримав полк «Азов», сформований 2014 року як добровольчий батальйон, а згодом він увійшов до складу ЗСУ.

  «Через токсичну російську пропаганду захисників полку «Азов» демонізують, називають фашистами та піддають показовим судам», – інформує часопис, що вирішив показати читачеві, які молоді серця насправді поповнювали лави «азовців». У черговому випуску видання написано про Вікторію Колмикову, матір одного з героїчних юнаків, які віддали життя за свою країну: «Ця мати – тендітна молода жінка – зуміла не потонути у своєму горі та перетворила свої особисті страждання на джерело сили. Вона пише книги про захисників і їхні родини і, як сама каже, веде «власну війну проти найпідступнішого ворога в часи великих трагедій... Справжній вимір трагедії полягає не в кількості тіл загиблих, а в кількості втрачених всесвітів, бо за кожним іменем криється унікальний і неповторний світ» (авторка тексту Iryna Medved).

Пропонуємо читачам сайту ВБФ «Журналістська ініціатива» надісланий з Вінниці текст проникливої молитви-заклинання «Мати» (авторка – Вікторія Колмикова).

МАТИ

Слухай, Небо! Я стою перед тобою не з молитвою рабині, а з правом тієї, що віддала тобі Сонце. Ти дивишся мільйонами холодних зірок, але моє серце обпікає тебе сильніше за всі світила. Я – Мати, чий біль став новою віссю світу. Моє страждання – це не слабкість, це вогонь, у якому плавиться доля людства. Я дивлюся в твою вись і бачу там не порожнечу, а обличчя свого сина, що став твоїм подихом.

Слухай, Каменю! Твоя нерухомість – це лише тінь моєї витримки. Ти лежиш тисячоліттями, але я за одну мить проживаю вічність розлуки. Вклонися моєму шляху, бо я йду босоніж по розпеченому вугіллю втрати, і мої сліди не згорають – вони стають фундаментом нової землі. Ти – німий, а я говорю мовою материнських шрамів, яку розуміє навіть мертва матерія.

Слухай, Земле! Ти більше не просто прах, ти – ковчег. Ти впилася кров’ю моїх соколят, які не встигли залишити на тобі свого потомства, але засіяли тебе своїм Безсмертям. Кожна твоя тріщина – це рана на моєму тілі. Кожне твоє пробудження навесні – це болісне нагадування про недожите життя. Ти п’єш нашу тугу, як воду, але натомість мусиш родити Титанів. Я заклинаю тебе: не смій родити байдужих! Нехай кожна стеблина, що п’є силу з їхнього спочину, колоситься Незламністю!

Слухай, Вітре! Ти сьогодні стаєш моїм криком. Неси цей голос крізь епохи! Розкажи кожному ненародженому, що він живе, бо хтось обміняв своє право на кохання, на дім, на дитячий сміх – на кривавий сніг, холод окопів, обійми холодного металу. Розкажи, що ці юні титани летіли на вогонь не через слабкість, а через таку всеосяжну любов, яка робить людину Богом.

Слухай, Водо! Ти – мої сльози, що стали океаном. Ти здатна прийняти будь-яку форму, тож прийми форму мого гніву. Неси по світу мою тугу, омивай далекі береги, не даючи світу заснути в теплих ліжках байдужості.

Ти – життя, але сьогодні я заклинаю тебе: стань стихією відплати! Ти змиваєш бруд – тож змий скверну з моєї землі. Ти зцілюєш – тож стань живою водою для моїх синів у неволі, обмий їхні рани своєю прохолодою. Я – Мати, і я наказую тобі: не смій бути тихою, доки моє серце кричить! Розлийся гіркою правдою по всіх усюдах, щоб кожен, хто п’є тебе, відчув на смак глибину моєї безодні.

  Я дивлюся на світ крізь криваву пелену, як Марія дивилася на Голгофу. Я знаю кожну рану свого сина, бо вона – на моєму серці. Я знаю кожну мить його передсмертного болю, бо я помирала разом з ним у кожному окопі, у кожному підвалі, під кожним обстрілом, кулею, випущеною прямо у серце, у вогні, що спалював заживо. Але в цьому смерканні я бачу Світло. Бо жертва моєї дитини – це не фінал. Це поразка самої Смерті.

Для мене війна не закінчиться ніколи. Вона – мій вічний дім. Але я стою над стихіями, бо вони вклонилися шляху Матері, що йде крізь вогонь і не згорає, стікає кров'ю і знову оживає. Я вірю, бо знаю: кожна крапля крові мого сина — це океан, у якому потоне ворог і воскресне Україна.

Я – Мати. Я – Берегиня. Я – Воскресіння.

Бо я мушу – в ім'я того, кому дала життя!

Вікторія Колмикова, мати полеглого Воїна-Захисника-Азовця – Романа Колмикова

20.03.2026